Україна — не Росія

Німці в нас не стояли — побули трохи і рушили далі. Але незабаром почався партизанський рух, і тоді поліцаї, я теж це пам’ятаю, стали термосити маму, допитуючись: де рушниця? Батьку, як ліснику, належала рушниця. Я, до речі, так і не знаю, що з цією рушницею сталося, ніколи потім у матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.

У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла до сусіднього села Карасі, і ми там залишалися до кінця війни. Добре, ще було куди піти. У Карасях жила сестра матері, учителька, а в колишньому будинку поміщика була школа. Тітка нас у цій школі й поселила. Ми там жили, поки не скінчилася війна.

Коли німці котилися назад, вони були жахливо озлоблені. В усе живе стріляли без попередження, особливо мотоциклісти. Пам’ятаю, ми ховалися в льосі від літаків, тому що село Карасі бомбардували. От тільки навіщо? Може, щоб партизани не влаштовували засідок на відступаючих, не знаю. Чи, навпаки, наші бомбардували — тепер уже не візьмуся сказати. А коли стала долітати гарматна стрілянина, ми пішли до лісу і кілька діб перечікували там, аж поки не прийшла Червона армія. Добре, ще тепло було.

Коли ми під час окупації жили в будинку школи, він здавався мені велетенським, хоча насправді був скромних розмірів. Поміщик, певно, не належав до великих багатіїв. Здається, у цій школі я і пішов до першого класу, але ходив туди зовсім недовго, тому що незабаром після цього ми повернулися до Чайкіна.

Я зараз не зовсім упевнений у послідовності подій. Німці пішли у вересні 1943-го, це точно. Чайкіно залишилося після них вигорілим вщент, школи там бути не могло. Пам’ятаю себе шестирічним: стою під вікнами школи і слухаю, як там ідуть уроки. Коли вікна були відкриті, весь час туди ходив. Мучила кривда — усі діти там, і моя сестра Віра серед них (вона була на шість років старша), а я стій собі на вулиці. Коли повернулися до Чайкіна, спершу жили в землянці. Пізніше хтось підрахував, скільки в нас згоріло будинків, вийшла страшна цифра: 234. Ті, що уціліли, виявилися без даху над головою. Для школи чи то сільрада, чи то колгосп побудували спочатку якусь халупу. В післявоєнні роки багато хто жив у землянках. Якщо в родині були чоловіки, змогли побудувати собі щось більш пристойне. Але у вдови з трьома слабосильними дітьми такої можливості не було. Незабаром брата, якому виповнилося 17 (він народився 20 березня 1928 року), примусово відправили до Донбасу. На щастя, нас через якийсь час узяла до себе одна приїжджа з Галичини. Після війни в Західній Україні було велике безробіття, а в Східній не вистачало рук, люди приїздили з Галичини по оргнабору і самі. Ця жінка працювала в сільській раді, і їй було надано будинок. От вона і взяла нас на квартиру. Через пару років вона виїхала назад — видно, по закінченні договору. Як зараз пам’ятаю, виїхала до міста Броди Львівської області. Не знаю, чи жива. Вона вже тоді була в літах, чи це мені здавалося так з моєї дитячої точки зору. Коли вона виїхала, будинок залишився нам.