Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
І Віра, сестра, через кілька років теж подалася на шахти. Вони з чоловіком (він був з нашого села) виїхали до Кузбасу на заробітки. Вважалося, що за довгим карбованцем. Сестра працювала машиністом шахтного електровозу. Все, що вони з чоловіком нажили — це троє дітей, а довгого карбованця в Кузбасі чомусь не знайшлося. Жили вони в містечку Березовському, це 35 кілометрів від Кемерова, залізнична станція Забійник. Році, здається, у 1978-му чи у 1979-му вона раптом стала говорити, що треба б їм перебратися до України. Потім приїхала до мене в Дніпропетровськ, ми з нею об’їхали всі приміські села, вона прикидала, де б їм з чоловіком кинути свій останній якір — поруч зі мною і з мамою (мама вже жила в мене). Не думав я тоді, що бачу Віру востаннє. Виїхала вона до своєї Кемеровської області з настроєм зніматися відтіля. Але швидко такі справи не робляться, а через рік вона померла. У 48 років, від інсульту. Вона в нас померла перша.
Бідна мама, пережила двох своїх дітей, не побажаю такого нікому. А в мене, завдяки брату і сестрі, шестеро племінників, щоправда, усі давно дорослі.
Чи не з найменших своїх років пам’ятаю, як мати мене підштовхувала — давай, учися. Коли я став трохи старшим, це вже звучало так: ні у брата, ні в сестри не вийшло, вчися хоч ти. І це стало моїм обов’язком, моєю обітницею. Оскільки кінці з кінцями звести ніяк не виходило, мама ще здавала кут. На щастя, завжди здавала вчителям — то одному, то іншому. Це були вчителі, яких направляли до нашої школи. Тобто це були кращі квартиранти, яких тільки можна собі уявити. Якийсь час жила в нас навіть сімейна пара: він — учитель фізики, вона — російської мови. Зараз вони вже старенькі, давно живуть у Новгороді-Сіверськім. Коли я туди приїжджаю, обов’язково приходять на зустріч зі мною. Останній раз це було в 2000 році.
Тепер я розумію, що на мене сильно вплинули не тільки ті вчителі, що жили в нас, але і наш сусід, теж учитель, Степан Филипович Тимошенко. Мені в ньому дуже подобалося те, що він свій, не приїжджий, а однаково вчитель. І те, що він одружився на дуже симпатичній молоденькій учительці. І мама в нього була дуже гарна, доброти незвичайної. Він мені здавався недосяжно великою людиною, майже як Ленін. У нього, як я потім довідався, була лише середня освіта. Він і зараз стоїть у мене перед очима. У дитинстві я не зміг би сформулювати, що ж мене в ньому так приваблювало, а тепер розумію: на тлі нашого Чайкіна в нього була інтелігентна родина — незважаючи на такий же город і таких же курей, як у всіх. Щоправда, треба сказати, вони виділялися ще і статком. Степан Филипович усе-таки був директором школи, вони працювали разом із дружиною, і на тлі тодішньої бідності це вражало. Напевно, усе це разом на довгі роки зробило професію вчителя моїм ідеалом. Я не став учителем зовсім випадково.
Тимошенко до четвертого класу вів у нас усі предмети. Я учився дуже легко, навіть надто, завдяки гарній пам’яті. Кажуть, такі швидко стають ледачими. Але Тимошенко лінуватися не давав і взагалі був досить суворим, незважаючи на сусідські відносини. Кілька разів навіть виставляв із класу. Справа в тім, що я був надзвичайно сміхотливим. Як то кажуть, палець мені покажи, і я вже заливаюся, не можу зупинитися. У народі це називають «дурносміх». А ще кажуть: дерев’яне залізяччя знайшов. Це минуло разом з дитинством.
Я не відразу зрозумів, що пам’ять у мене краща, ніж у більшості оточення. Іноді навіть сумнів брав: дійсно людина не пам’ятає те і те чи прикидається? Як же можна було таке забути?! У перших класах з підручниками було скрутно, один затьорханий на кілька учнів, але я від того особливих незручностей не відчував. Прочитаю один раз або просто урок прослухаю — і відстріляв наступного дня без запинки. Матері в селі казали, мовляв, Льоня у тебе дуже розумний, все на льоту уловлює. Але пам’ять — ще не розум, це тільки можливість його мати, це я знаю точно.