Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.
Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.
Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...
Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.
Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.
От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.
Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни
Коли я тільки починав цю книгу (спершу статтю), я накидав коло тем, яких хотів у ній торкнутися. Список вийшов довгий, але дотепер я його дотримувався. Однак зараз бачу — якщо іти за цим переліком до кінця, книга, по-перше, вийде занадто великою, а по-друге, її написання дуже затягнеться. Тому я тимчасово відкладаю свій план убік. Спробую розмірковувати без точного плану, дотримуючись лише загального напрямку, позначеного в назві цього розділу.
Про яких слов’ян мова? Краєм, де «сходяться слов’яни», у першу чергу можна назвати мої рідні місця. Але мова не тільки про мою «малу батьківщину» і не тільки про Східну Україну. Тема, котрої маю намір торкнутися, набагато ширша. Усе своє життя, будучи українцем і живучи в Україні, я відчував могутню присутність Росії. Вона, ця присутність, безсумнівна і у тій місцевості, де я ріс, і в стародавньому Новгороді-Сіверському, найближчому до нас місті, і в Дніпропетровську, де я учився і працював. Для мене особисто вона втілювалася і у тотально російськомовній професії ракетника, і в постійному зв’язку з Москвою, і в моїй російській дружині, і ще в сотнях інших граней і подробиць життя. Я проводив багато часу на Байконурі, але не можу говорити про казахську присутність у своєму житті. Байконур у часи СРСР був казахським лише номінально. Звичайно, номінальна належність — зовсім не дрібниця, як ми всі добре зрозуміли в 1991 році, але в часи мого перебування там цей радянський космодром керувався з Москви, там лунала лише російська мова.
Мабуть, можна сказати, що аж до 1991 року присутність Росії складала постійне тло мого життя і роботи. Це тло було звичним як повітря і питань не викликало. Або майже не викликало. У менш помітній, але очевидній якості я завжди відчував також присутність Білорусії — далі буде зрозуміло, чому.