Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Помітивши, що я охоче читаю, а потім пам’ятаю прочитане, Степан Филипович став говорити мені те ж саме, що і мати: потрібно, Льоня, учитися далі. Але щоб це стало можливим, необхідно було закінчити десятирічку, а в нас у Чайкіні — тільки семирічка. Великого потягу до навчання я у своїх одноліток не бачив. Всі з полегшенням завершили свою обов’язкову освіту, скінчивши семирічку. У вересні 1952 року тільки троє хлопців, рахуючи мене, стали ходити за 9 кілометрів до Костобоброва, де була десятирічка. Я вже його згадував, це було досить велике село. Чим, за дореволюційними поняттями, справжнє село відрізнялося від менших поселень? Тим, що мало церкву. Так от, у Костобоброві була церква, це було справжнє село.
Моя мати родом відтіля. Церква, щоправда, через кілька років згоріла.
Ходили ми втрьох, ходили, але двоє моїх товаришів через якийсь час не витримали і кинули школу. Що не кажи, а це було досить-таки важко. Відразу за Карасями дорога (чи те, що вважалося дорогою) йшла через ліс. А в наших краях узимку бешкетували вовки. Лякали мене і двоногі вовки — часи були лихі, особливо після величезної («ворошиловської») амністії 1953 року. В ту амністію випустили тільки кримінальних, до політичних черга дійшла пізніше. Так що всяке могло бути. Бог, однак, милував.
У теплу пору красувався я в полотняних штанях і в полотняній же сорочці. Їх на своїй швацькій машинці шила мені мама. Великою майстринею в цій справі маму я не назву, але машинка була нашим скарбом. Адже купити ми нічого не могли, таке просто виключалося. На зиму була якась фуфайка, вона ж тілогрійка. З моїх однокласників, хто багатший, ті ходили у валянках, це вважалося майже шиком. А мені зимовим взуттям служили гумові чоботи. Коли я скінчив сім класів, ми усі фотографувалися, і мені, щоб виглядати відповідно, довелося в когось позичити хромові. Всьому цьому я, через щасливу необізнаність, не надавав тоді ніякого значення. Поки не вступив до університету, навіть не думав на цю тему.
На краю Костобоброва був яр, а за яром вже знаходилась Росія і стояло малюсеньке, сільце Липиця, скоріше хутір, кілька будинків. І до Білорусії, а точніше, до того місця, де сходяться кордони Білорусії, України і Росії і стоїть Курган Дружби, від нас було теж не надто далеко, кілометрів дев’яносто.
Східнослов’янський Вавілон
Я міг народитися і в РРФСР. Я дізнався про це, уже ставши президентом, коли зацікавився державним розмежуванням України і Росії в 20-і роки і запросив відповідні документи. От як це могло відбутися. В перші роки радянської влади помітно перекроювались межі старих імперських губерній, які часто не збігалися з етнічними. Спершу укрупнили Білоруську РСР, що, до моменту свого входження до складу СРСР була занадто малою в порівнянні з територією білоруського народу. Це була кричуща невідповідність — наприклад, Вітебська, Могілевська і Гомельська губернії після революції опинилися в складі РРФСР. У березні 1924-го і в грудні 1926-го до шести первісних повітів Білорусії було приєднано ще 26. У принципі, цей перекрій суперечив ще живому в ті роки гаслу про світову пролетарську революцію, яка скасує всі кордони, але, на відміну від світової революції, був правильним за суттю. Вірніше, міг бути, якби проводився справді послідовно, що траплялося не завжди.
Одночасно з білоруським врегулюванням почалися позови стосовно україно-російських кордонів. Саме позови, тому що тут справа відразу пішла дуже туго. Українська сторона ще на початку 1923 року поставила перед ВЦВК тільки що створеного СРСР питання про передачу УРСР ряду волостей і навіть повітів Брянської, Курської і Воронезької губерній РРФСР у зв’язку з явною перевагою в їхньому населенні українців. Неофіційна реакція російської сторони була в дусі героя фільму «Іван Васильович змінює професію» домушника Милославського, який раптом відчув себе державним діячем: «Волостей не напасешься». Однак, Президія ВЦВК створила спеціальну комісію на чолі з головою ЦВК Білорусії Черв’яковим, і переговори почалися.
Але відразу пішли російські контрпропозиції. Серед них була і така: передати з УРСР до складу Курської губернії РРФСР Новгород-Сіверський (наш!) повіт, частину Глухівського і дві волості Кролевецького повітів Чернігівської губернії. Цього не трапилося, мабуть, тому, що куди більше Росія мріяла одержати назад передані Україні в 1920 році із складу Області Війська Донського Таганрог і Донецький округ з містом Шахти. Вона їх зрештою і одержала, передавши Україні Путивль з повітом і досить багато волостей уздовж більшої частини кордону. Зовсім поруч з нами відійшла до України від Новозибковського повіту Брянської губернії Семенівська волость. Семенівка тепер місто і навіть райцентр. Але все легко могло відбутися зовсім інакше.