Україна — не Росія

Нашу місцевість, північ Чернігівської області, відносять до Полісся. Навіть для освічених людей типове незнання того факту, що Полісся — це не тільки Україна і Білорусія. По-перше, Полісся має своє продовження на захід, до Польщі. По-друге, воно не закінчується Чернігівщиною, а іде до Росії. Там воно називається Брянсько-Жиздринським Поліссям. А оскільки наш Новгород-Сіверський район — це стик усього на світі, то чому б Брянським лісам не починатися в Україні? Зараз це, боюся, уже не ті ліси, що були в 40-і роки і на початку 50-х. Через кілька років після війни в Україні стали дуже жорстоко вирубувати ліс, і вирубали великі масиви. Не весь, звичайно, але дуже значну частину. Знищений ліс був дивної краси, в основному змішаний — дуб, сосна, береза. Разом з ним пропала безліч грибних і ягідних місць. Мені навіть здається, що приказка «дешевше грибів» народилася в наших краях — так їх було багато, цих грибів. Набрати великий кошик білих нічого не коштувало. Якщо встанеш затемна і прийдеш на узлісся ледь починає світати — місця ж усі відомі, свої — і пробіжишся по ньому першим, то через годину кошик повен, можна нести додому або здати на заготівельний пункт, одержати якусь копійку. Робив я це, мабуть, років з семи.

Я і народився на лісовому кордоні. Кордон — це пост лісової варти з будинком лісника. Мій батько і був лісником Новгород-Сіверського лісництва. А ще більшовиком, членом ВКП(б). Чи точніше говорити КП(б)У? Якщо така людина, як він, вступала у 30-і роки до партії, виходить, він робив це згідно з переконаннями, а не з кар’єрних причин. Які вже там на його посаді й у такій глухомані кар’єрні наміри! Мені дуже прикро, що я так мало про нього знаю. Знаю, він був одним із кращих мисливців у всій окрузі. Образ його в мене, на жаль, зовсім неясний. Мені було три роки, коли він пішов на війну. Єдине, що пам’ятаю — це як я біжу слідом за підводою, на якій він їхав. Їхав, щоб більше не повернутися.

Більш ніж півстоліття батько вважався пропалим без вісті. Що значить «пропалий без вісті»? Звичайно, перші роки ці слова несли в собі надію: а раптом живий? Втратив пам’ять, опинився в госпіталі без документів, і тепер не може згадати, хто він і відкіля. Але обов’язково згадає і відразу до нас повернеться. Час від часу нам доводилося чути розповіді про чудесні повернення людей, яких давно вже подумки поховали всі рідні і близькі. Хоча в Чайкіні було повно сиріт, це стало не виключенням, а нормою, подібні історії кожен раз гостро нагадували мені, що я — безбатченко. Післявоєнний радянський світ був безмежно міфологізованим. З одного боку, постійно народжувалися втішливі казки, з іншого боку — хвилями накочувались найпохмурніші чутки. Тепер я розумію, що після потрясінь, перевернувших життя десятків мільйонів людей, та ще в умовах найсуворішої цензури, інакше і бути не могло. Сьогодні, коли газетні сторінки відкриті для будь-яких пліток і будь-яких вигадок, усі вже забули, як може подіяти чутка, повідомлена збудженим шепотом.