Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Старий будинок стояв у затінку дерев. Сивий дідусь сидів на ґанку, грів проти сонця ноги, взуті у валянки.
— Щось шукаєш, синку?
— Так собі, ходжу, дивлюся… Давно живете тут?
Старий мешкав у будинку з дитинства. Багато років працював двірником, тенор на пенсії. Почувши про одного з мешканців другого поверху, дід пожвавішав. Він пам'ятав того чоловіка. Суворий такий, мовчазний. А потім дідусь сказав таке, від чого Бунелик стрепенувся. Той самий мешканець із другого поверху, якого колись арештовували німці, одразу ж по війні заходив до двірника. Він і адресу свою залишив, просив дати її, якщо хтось питатиме про нього. Та води з того часу чимало збігло, давно вже загубилася та адреса…
Безліч листів і телеграм відправив Василь Родіонович у всі кінці Союзу, повернувшись до Львова. Надсилав запити в далекі й близькі міста, на заводи, новобудови, в установи та організації. Звертався до знайомих і незнайомих людей. І передчуття не зрадило його: Михайло Васильович Кисельов відгукнувся з Білорусії, з Мінського автозаводу, де, виявляється, давно працював конструктором. Слідом за своєю телеграмою Кисельов сам приїхав у Львів.
Так відбулася ще одна незвичайна зустріч.
… Коли вже було переговорено про все, а за вікном посвітліло небо, Бунелик запитав Кисельова:
— Скажи хоч тепер, Михайле, яку зброю виготовляли німці на «Ардельт-верке»?
Кисельов спохмурнів, тінь лягла на його посічене зморшками обличчя.
— Там виготовляли деталі реактивних двигунів для літаків-снарядів ФАУ-І. Для тих летючих торпед, якими згодом гітлерівці руйнували Лондон.
КОМІСАРИ ВМИРАЮТЬ ПЕРШИМИ
Він розповідав весь вечір, часом замислюючись, немов шукав у закутках пам'яті те, що вже згладилося невмолимим тягарем років. І розсуваючи завісу минулого, переді мною розгорталася незвичайна історія про те, як в роки війни двоє радянських людей, інженер і педагог, а також третій — німець, добували фотокопії деталей та вузлів таємної зброї гітлерівців…
Василь Родіонович Бунелик — а моїм співбесідником був він — сховав у шухляду фотографію Михайла Кисельова, звів на мене твердий погляд очей, яких я так і не бачив усміхненими, й сказав:
— Сам по собі епізод з фотокопіями деталей двигуна ФАУ-1, мабуть, так би й залишився в моєму житті всього лише епізодом, коли б не мав продовження. Річ у тому, що після «Ардельт-верке» був Маутхаузеи, а там… Словом, хочу розповісти вам про одного чоловіка. Коли я згадую його, то все, що довелося пережити в Сілезії, здається маленькою крихіткою, порошинкою, не більше. Кажу вам правду: так, я про цю людину думаю щодня, ось вже понад двадцять п'ять років. Іду на роботу — думаю, в кінотеатрі сиджу — думаю, книжку читаю — думаю… Хочу, щоб ви зрозуміли… тоді ви теж будете думати про нього. Вам не даватиме спокою, який він на зріст, які у такої людини можуть бути очі, який голос… Повірте, я не перебільшую. А втім, послухайте, як все було.
— Мабуть, не слід вдаватися до подробиць, коли йдеться про концентраційний табір Маутхаузен. Про такі місця багато вже сказано і написано. Голод, знущання, крематорій, есесівці, вівчарки, страшні досліди на людях, смерть…
З Михайлом Кисельовим мене скоро розлучили. Опинився я серед незнайомою люду в цьому самому проклятому Маутхаузені. Ув'язнені там, вважайте, з усієї Європи: росіяни, українці, чехи, французи, німці, югослави, поляки, іспанці. Бачив і англійців, з військовополонених. Осібно трималися. Посилки через Червоний Хрест частіше, ніж французи, отримували. Взагалі-то їм також не солодко жилося, однак з нашим життям не порівняти…
Спочатку придивлявся я до сусідів по блоку, вони — до мене. Згодом познайомилися ближче. Група у нас своя створилася, справжній Інтернаціонал, і всі з червоними «вінкелями» — нашивками. Октав Рабате, французький комуніст, командир макі. Після війни він працював у редакції «Юманіте», нещодавно помер… Гануш Карел, вчений з Праги, теж комуніст. Югослав Любіша, партизан.
Перші дні здавалися довгими, як роки. Страшно мені було і сумно від власного безсилля, від почуття безпорадності й жахливої табірної одноманітності. Якось начальник табору Бахмайєр наказав перевести кілька сотень в'язнів на будівництво тунелю у каменоломні. На той час вже вчастилися повітряні удари авіації, і нашої, і союзників, тож гітлерівці закопували свої заводи в землю, ховали в скелях. На одну з таких будов погнали й мене. Каміння ми тягали на спині. Носили метрів за триста, та ще й угору. Не багато з нас витримувало там, падали люди з такою ношею, вмирали від перенапруження. В кого не було сили камінь підняти, того есесівці добивали кулями. Так і тяглися тижні.