Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— У крематорій!
Чотири мовчазні постаті, повиснувши на руках дебелих охоронників, зникли за смугою світла. Їх поволокли в темряву, в табір, туди, де між кухнею та лазнею куріли димом зловісні печі.
Полонені мовчали. І ми мовчали також.
— Я хочу вас запитати, — хизуючись перед згустком тіл у гімнастерках, Бахмайєр грався вийнятим з кобури пістолетом, підвищив голос, — чи вам подобалося бути червоними комісарами? Адже ви були задоволені вашими зірками на рукавах, вашими званнями? Мовчанка — ознака згоди… Гаразд! Якщо так, то, може, серед вас знайдеться зараз хоч би один, котрому не відібрало мову зі страху, і він нам скаже прилюдно вголос, що був комуністом і більшовицьким комісаром? Що? — Блазнюючи, Бахмайєр приклав долоню до вуха. — Не чую! Ви мовчите? Отож-бо! Тепер ви забули навіть, як слово «комуніст» вимовляється, я розумію, розумію…
Бунелик заплющив очі, його пальці стиснули край столу.
— І раптом з натовпу, освітленого прожекторами, повільно вийшов чоловік. У блакитнуватому холодному сяйві добре видно було його загрубіле вилицювате обличчя. Він, шкутильгаючи, наближався до Бахмайєра і не відводив від нього погляду примружених очей. Підійшов майже впритул до німця, похитнувся, однак устояв на ногах й сказав хрипло, окаючи, чітко вимовляючи кожне слово:
— Маєш бажання познайомитися? Що ж, давай… Я — Морозов Олександр Дмитрович, член Комуністичної партії і більшовицький військовий комісар. — Злегка повернувши голову у бік розгубленого перекладача, додав: — Ти, падлюко, перекладай йому, щоб слово в слово. Я комуністом був, комуністом залишився і буду комуністом навіть після смерті! — І знову примружені очі — на Бахмайєра. — Що ще тебе цікавить, фашистська наволоч?
Бунелик пильно подивився на мене.
— Вам коли-небудь доводилося чути тишу, таку тишу, коли здається, неначе зупинився час? Я таку тишу чув. Вона в ту мить огорнула каменоломні, тільки пара немовби потріскувала, вихоплюючись з легенів разом із диханням сотень людей.
Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.
— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!
І за ним — ще двоє.
— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?
— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…
Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м'ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.
І ось знову почувся хриплий голос Морозова:
— Чого сатанієш, гадино? Смерть страшна для боягузів, ти її боїшся, падлюко! Не ми, ти боїшся її!
Бахмайєр швидко опам'ятався, зумів зладнати з собою. Постояв кілька хвилин мовчки, стискаючи парабелум. Нарешті вичавив із себе:
— Сміливість — це добре. Сміливих буде розстріляно останніми. Ні, не зараз, не сьогодні. Це було б надто великою розкішшю для вас, панове сміливці!..
Їх залишили з нами в каменоломнях. Шістдесят вісім чоловік. То були наші армійські політпрацівники, вчорашні райкомівці та обкомівці, кадрові військові, декотрі, старші віком, справді мали комісарські звання, однак немало серед них виявилося і молодих офіцерів, випускників політучилищ. Та всі вони так і залишилися для нас комісарами. Інакше їх у таборі й не називали. Але недовго вони прожили разом з нами.