Чоловіки, що ненавидять жінок

— Зараз у мене в гостях нікого немає. Але тобі, можливо, цікаво буде дізнатися, що, поки ви з Хенріком взимку й весною розводити теревені, тут сиділа дівчина. Її звали Ірина, вона приїхала з Білорусі. Коли ти в мене вечеряв, вона сиділа замкнута в цій клітці. Приємна була вечорина.

Мартін Ванґер усівся на стіл і став баламкати ногами. Мікаель заплющив очі. Він раптом відчув печію і почав швидко ковтати.

— Що ти робиш з тілами?

— У мене тут, прямо внизу, біля пристані стоїть яхта. Я відвожу їх далеко в море. На відміну від батька я не залишаю після себе ніяких слідів. Але він теж був спритняга. Він знаходив своїх жертв по всій Швеції.

Шматочки мозаїки почали ставати на свої місця. Готфрід Ванґер. Із сорок дев’ятого по шістдесят п’ятий. У шістдесят шостому естафету прийняв Мартін Ванґер, в Уппсалі.

— Ти захоплюєшся батьком.

— Це він мене навчив. Він залучив мене, коли мені було чотирнадцять.

— Уддевалла. Леа Персон.

— Саме так. Я був присутній. Тільки дивився, але був присутній.

— Шістдесят четвертий, Сара Вітт з Роннебю.

— Мені було шістнадцять. Я тоді вперше оволодів жінкою. Готфрід мене вчив. І задушив її саме я.

«Він хвастається. Боже правий, ну й сімейка», — подумав Мікаель.

— Ти ж розумієш, що це ненормально?

Мартін Ванґер злегка знизав плечима:

— Думаю, тобі не зрозуміти божественності відчуття цілковитої влади над життям і смертю людини.

— Мартіне, ти маєш насолоду від того, що катуєш і вбиваєш жінок.

Керівник концерну на хвилину задумався, втупившись в одну цятку на стіні позаду Мікаеля, а потім посміхнувся своєю чарівною, сяючою усмішкою:

— Взагалі-то я так не думаю. Якщо вдумливо проаналізувати мій стан, то я швидше серійний ґвалтівник, ніж серійний убивця. Насправді я серійний викрадач. Убивство стає, так би мовити, неминучим наслідком, бо мені ж потрібно замести сліди. Ти мене розумієш?

Мікаель не знав, що йому відповідати, і лише кивнув головою.

— Звичайно, суспільство моїх дій не схвалює, але мій злочин є в першу чергу злочином проти умовностей суспільства. Мої гості вмирають тільки аж у кінці, коли вони мені надокучають. Завжди захопливо спостерігати їх розчарування.

— Розчарування? — здивовано перепитав Мікаель.

— Авжеж. Розчарування. Вони думають, що виживуть, якщо мені догоджатимуть. Вони підладжуються під мої правила. Починають довіряти мені, встановлювати зі мною дружні взаємини і до останнього сподіваються, що дружба чогось варта. Розчарування виникає, коли вони раптом виявляють, що їх обдурили.

Мартін Ванґер обійшов навколо столу й обіперся на сталеву клітку.

— Тобі, з твоїми міщанськими умовностями, ніколи цього не збагнути, але головний інтерес полягає в плануванні викрадення. Тут не можна діяти імпульсивно — хто так чинить, завжди попадається. Це ціла наука, в цьому ділі треба враховувати тисячу деталей. Мені треба знайти здобич і дізнатися про її життя геть усе. Хто вона? Звідкіля? Як я можу до неї добратися? Як мені треба триматися, щоб опинитися із здобиччю сам на сам, не розкривши свого імені, щоб воно не виявилося потім у якому-небудь поліцейському розслідуванні?