Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
але кінець кінцем все те — і балади, і елегії поетові, і його громадські вірші — страшний анахронізм. Б. Якубський в своїй рецензії (ЛНВ, 1919, IV—VI) відносить теми і настрої Тарноградського до вчорашнього дня української поезії — «ніяк не пізніше епохи Олеся…». Ми скажемо більше: поезія Тарноградського, з тими улюбленими автором могилами, воронами, степовими пейзажами, з тристоповими амфібрахіями і ритмом лермонтовського «Воздушного корабля» та «Кургана» Ол. Толстого, належить до тої доби, яка репрезентується баладами Старицького та Грінченка. Де жив і писав цей автор, що до сьогоднішнього дня доніс в усій непорушності стару і пережиту вже манеру української поезії, свої елегії і балади — ці пристойні, чепурненькі, гладенько зачісані, але страх які давні віршики?
1919
З літературної спадщини В. Кобилянського{100}
Дуже невелика ця спадщина. Чотири чи п’ять десятків ориґінальних поезій, з яких ледве чи третина з’явилася друком; романси та сонети Гайне, «Тангейзер», «Північне море» та коло сорока віршів з його «Повороту», і Шиллер — кілька кращих балад, і між ними оте відоме нам з російської школи «Свято перемоги»:
в українськім переказі — от і все, що залишилось нам од Володимира Кобилянського.
Спадщина, що й казать, невелика, але коротке та несприятливе було і життя поета.
Народився він в році 1895-му, 27 вересня, в Румунії (здається, в Яссах), потім перевезений був батьками на Буковину і учився в гімназії, але скінчив тільки чотири класи; за браком коштів вступив до учительської семінарії, але і там вибув лиш рік — мусив іти учителювати на селі (Киселів над Дністром). На початку війни «покинув рідні гори» і прибився до Росії:
В Росії служив спочатку по приватних інституціях військового часу, потім з 1917 року — перейшов до українських державних установ. Служив у канцелярії Книжної палати та українському одділі «Всевидату». З зими 1918—1919 р. належав до гурту молодих українських поетів, що мали об’єднатись коло видання «Студії», пізніше увійшов до товариства «Музаґет» і в першому числі однойменного з товариством журналу умістив статтю про поезії Загула, вірші і кілька рецензій… Шанував слово, любив красу… завше стриманий і мовчазний, був трохи лінивий і недбайливий щодо своїх поезій. Писав звичайно мало, друкувався нібито неохоче, і тільки в червні цього року мені довелось почути од нього, що йому запропоновано видати його збірничок. Той збірничок він одкладав надалі і думав його скласти з «двох-трьох десятків» ориґінальних віршів, долучивши до них невеличку антологійку з своїх улюблених німецьких поетів. Але збірник той так і не побачив світу. З середини серпня Володимир Олександрович занедужав на черевний тиф, а 28/VIII старого стилю помер в Олександрівській лікарні: слабий, знеможений літнім недоїданням, організм не витримав хвороби.
Як поет Кобилянський мав правдиву іскру Божу. Вона тільки не встигла розжеврітись, і той матеріал, який тепер зібрано і приготовлено до друку другом покійного — Д. Загулом, дуже часто справляє враження спроб, ескізів, версифікаційних (метричних, ритмічних та строфічних) шукань. Все це здебільшого підготовча лабораторна праця.
Інколи на віршах Кобилянського знати вплив Бальмонта: «Фантазія» останнього («Как живые изваянья в искрах лунного сиянья») живо відчувається в такому ритмі:
Часом виринає чисто бальмонтівський ефект в алітераціях, дзвінких, але трохи поверхових:
Ранні вірші (16—17 рр.) часто присвячені зеленим горам рідної Буковини (тріолет «Я вас покинув, рідні гори», «Fata morgana» з цитованим уже: «По волі вищих сил од рідних гір зелених», «Я сокіл з гір зелених Буковини»). До «рідної хати», спустошеної чотирилітньою війною та голодом, вертається поет і в поезіях 18-го року: