Українське письменство

Помимо королів і маґнатів, серед служителів поезії є дуже багато звичайних собі рядових лицарів, може, й щиро відданих своїй «прекрасній дамі», а проте малозначних і непомітних. До їх кола належить і Валеріян Тарноградський… В українській поезії він далеко не дебютант. Коли не помиляємось, перші вірші, підписані його найменням, були видрукувані в «Ріднім краї» за перші роки існування часопису; р. 1911-го вийшла ціла навіть збірка його поезій — «Барвінковий цвіт», але з усім тим нічого незвичайного, нічого сильного на протязі всіх дванадцяти-тринадцяти літ, що минули з часу перших спроб, з підписом Тарноградського не з’явилось. Мало інтересного і в цій — другій — його збірці, що вийшла в біжучому році заходами Всеукраїнського видавництва («Всевидату»). Не визначається вона ні ориґінальністю тем, ні силою вірша, ні різноманітністю настроїв. Правда, автор щиро любить поезію, рими вишукує здебільшого точні, грамотні, і взагалі на цілий щабель стоїть вище од тої самозакоханої провінціальної графоманії, що раз у раз вибивається на наш книжковий ринок, але при всіх тих безперечних чеснотах йому навряд чи пощастить знайти собі широку аудиторію.

Річ в тому, що теми його, і, власне, не так теми (лірична поезія раз у раз до старих тем повертається), як їх обробка, безнадійно для нашого читача застарілися. Два брати, що беруть в полон вродливу султаншу Фатьму, закохуються в неї, і обидва падають мертвими в поєдинку.