Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
І ось тепер мій ангелик явив радість, а рогатий за якусь мить висадив на стару яблуню і поволік мене до голуб’ятника. Нечистий настільки збаламутив мій світлий розум, що я навіть геть забув, де знаходжуся і для чого власне прийшов у чужий двір. Птахи на диво мирно спостерігали, як очманіло деруся через крону до них. І тільки-но простягнув руку, аби вхопити розкішного самця, нечистий підломив піді мною гілляку і я, хапаючись за неї, обдираючи обличчя, полетів донизу і смачно гепнувся об землю. Голуби дружно затріпотіли крильми, хутко злетіли над хатою і, щиро сміючись на всеньке небо, зникли за сусідніми обійстями. Мій рогатий спокуситель теж од чистого черева реготав на верхівці дерева, а бідний ангел плакав на затовченому плечі.
— Божіньку великий, що сталося?! — почув над собою переляканий голос.
Наді мною стояла старенька жінка, схожа на божу кульбабку: худенька, із жилавими руками, але акуратно одягнена. Вона мала дуже інтелігентне обличчя і сиву-сиву, проте пишну і дуже модну на той час зачіску. Коротше, за нашими сільськими мірками біля мене опинилась велика варошська пані.
— Хлопчику золотий, ти звідки тут узявся? — збентежено питала далі пані, допомагаючи підвестися із землі.
— Мене директор школи прислав до вас… помогти город копати…
— А що сталося? Хто тебе так покалічив?
— Я зайшов у двір і увидів, як кіт крався із стріхи до ваших голубів. Хотів його спудити, поліз на дерево і упав! — щиро збрехав я і одразу повірив у це.
Жаліслива пані, йойкаючи, підвела мене до старовинного крісла, що, видно, уже давно непотрібом бовваніло під дровітнею, і обережно посадила. Далі на диво легко помчала до хати, принесла якісь пляшечки і почала протирати й зеленкувати рани і подряпини. За кілька хвилин обличчя стало схожим на велетенську темно-синю волошку…
— А ти, дитинко, напевне, і голодна? — упоравшись із дезінфікацією лиця, спитала пані.
Я сором’язливо опустив голову й ніяково знизав плечима. Пані все зрозуміла і так само притьмом знову забігла до хати.
— Все забуду спитати… Мене звати Розалія… Розалія Дезидеріївна… або просто тітка Розалія. А тебе? — мовила ласкаво пані, ставлячи переді мною тацю із їжею.
— Я — Митро! — мовив, пасучи очиськами наїдки.
Таке могло наснитися тільки голодному котові. На срібному підносі красувався білий хліб із маслом і кружальцями ковбаси. Зверху кілька пишних шматочків випеченої риби, порізані варені яйця, кусні буженини, домашнє печиво і склянка какао із молоком. Мене замлоїло і щось жалібно заскиглило у череві. Боявся поворушитись, бо, бачилось: тільки простягну руку за хлібом, не втримаюсь і так почну молотити, що лиш ганьби наберуся. Мудра пані, видно, все зрозуміла.
— Ти поїж… поїж, дитинко, а я доти трішки поможу тобі, — мовила і, взявши у руки заступа, подалася копати город.
За кілька хвилин я облизував пальці й підбирав навіть крихітки. Подібна смакота пробувалась мною хіба що на храмових святах і весіллях.
Найбільше блаженство для простої челядини — повне черево. Тоді стаєш і мудрішим, і розважливішим, і, головне, спокійним та благочестивим. На мій хлопський розум, усі війни починались на голодний шлунок. Бо коли людина насититься до пупка, та ще й такою смакотою, жодна зла думка не зачепиться за її жебрачу голову. Ось із таким настроєм, із сяючим від радості ангеликом на плечі я підійшов до пані Розалії і дуже файно подякував. Окрім того, підмітив: моя благодійниця дуже вправно копає, або, як у нас казали, аршує грядки. І я, звісно за намовою ангелика, не втримався, аби її не похвалити.
— А, дитинко, я все життя цей городик перелопачую, — мовила, витираючи спітніле чоло, пані. — Тепер щось поясниця прихопила…
— Але по вас і не видно, — щиро заспокоїв я.
— Ти ситий, Митрику? — якось знітилась від моєї похвали пані.
— Як бубен! — поплескав задоволено по череву.
— Може ще хочеш чогось?
І тут сталося неймовірне: рогатий спокусник, що досі гойдався на верхівці яблуні — щез би під камінь — скочив на своє плече і щось шепнув мені на вухо.