Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Не похибіло би ще мало пива, — навіть несподівано для себе випалив і одразу почув, як ангел на праведному плечі розпачливо заплакав.
— А не зарано тобі ще пиво?
— Та ви що, паніко: я вже давно і вино… і навіть паліньку поцицькую.
І так мені стало гидко, що, будь воля, сам собі зацідив би поза вуха. Але пані не забарилась і принесла з хати пляшечку «Жигулівського». Подала, здивовано дивлячись на мене, і мовчки пішла далі аршувати.
— Ви ще малінько покопліть, покопліть, а я дораз вас підміню! І все під айн момент перекоплю! — заспокоїв я благодійницю.
А сам із пляшкою пива поважно всівся у старовинне крісло і наче потонув у блаженстві. Ковтнув із пляшечки раз, другий…
Легенький хміль тихенько заповз у мене, мило прошелестів по тілу і усміхнувся у голову. І такий щасливий настрій явився, ніби мене щойно призначили директором шоколадної фабрики. Я ще додав собі із пляшки! І диво: старовинне крісло, у якому сидів, бентежно заскрипіло! І я знову відчув себе… на троні. Але тепер це було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у школі. Скриня діда Соломона, в порівнянні із старовинним кріслом, була нікчемною трісочкою. І чим більше я додавав собі із пляшки, ця різниця зростала… Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий пивний туман і в якусь мить здалося: крісло потихеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над світом і опиняюся на рівні найвищої вежі старовинного Мукачівського замку. А далі переростаю і Ловачку. О, Божіньку праведний, які простори, які широкі поля діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й не зчувся, коли став давати поради пані Розалії: як рівніше і глибше копати, потім — тримати заступа у руці, аби мозолів не натерти… Далі на хвильку навіть узяв від неї лопату і на практиці показав, як належить нарізати скиби, аби земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь час витирала спітніле чоло.
— Ви не ганьбіться, паніко, — заспокоював я. — Коли щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, — мовив менторським тоном і знову сів на тронне місце.
— Та дякую… Митрику, — мовила пані. — Але може і ти би взявся уже…
— Я ще мало спочину… Часу маємо! — заспокійливо махнув рукою.
— Може тобі ще…
— О, сигаретки би не похибіло! — наввипередки сказав я.
На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте пані Розалія розпачливо підняла угору голову і голосом, повним страждання і розпуки, запитала у небес:
— Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку поміч?!
Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилась на землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре витерла спітніле чоло. Але на цей раз мокрою від землі долонею і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану дорожньою грязюкою.
— Но, пора би і мені вже честь знати й братися до роботи, — встиг подумати я…
І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав такого запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного крісла…
— А-а-а-а!.. Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! — раптом пролунав голос директора школи. — Та я тебе сюди для чого посилав?
Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовленого, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вельми педагогічно, хоча і я трішки був не правий…
Проте, коли моя персона черговий раз ганебно вилетіла із трону та ще й дістала гарячий привіт у потилицю, пані Розалія, немов пір’їнка, злетіла із-під яблуні і кинулася мене захищати.
— Павлику, май Богонька в серці! — заволала, заступаючи мене своїм худеньким кульбабковим тілом. — Як ти смієш на чужу дитину руку підняти?!
— Тітко, та я ж його послав копати, а він заставив вас — мозолити руки? — гнівався директор.
— Неправда! — наїжачилась пані. — Митрик хотів, але я сама порадила йому маленько спочити… А потім він би і сам…
— Як сам, коли город уже скопаний! — рявкнув директор.
І справді: я оглянувся довкола — всі грядки уже парували свіжоскопаною землею. Яка молодець оця пані Розалія! Божа кульбабка, божа кульбабка, а в руках ще сили ого-го! Сама ж пані Розалія якось безпорадно оглядалася і, певне, теж дивувалась: як ото вона справилась із тяжкими трудами…