Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
Перед ними була палата з хворими тяжкими формами недоумства. Клариса сюди ще не дійшла, вона міркувала: «Виходить, навіть таке шановане й визнане мистецтво як академічне має свою знехтувану, обікрадену й усе ж таку разюче схожу на нього рідню в божевільні?!» Це справило на неї чи не глибше враження, ніж обіцянка Фріденталя іншим разом показати їй художників-експресіоністів. Але вона вирішила повернутися й до цих його слів. Похнюпивши голову, вона все ще кусала губу. Щось тут було не так. Тримати під замком таких талановитих людей було, на її думку, вочевидь помилкою. «На недугах лікарі, — міркувала вона, — може, й знаються, але на мистецтві з усією його глибиною — мабуть, усе ж таки навряд». Вона мала таке відчуття, що тут треба щось робити. Ось тільки що — цього вона ще не знала. Проте віри не втрачала, адже той гладкий художник одразу назвав її «добродієм», і це видалося їй добрим знаком.
Фріденталь допитливо дивився на неї.
Відчувши його погляд, Клариса зі своєю тремтливою усмішкою підвела очі й рушила до нього; та не встигла вона що-небудь сказати, як усі її думки погасило жахливе видовище. У цій новій палаті сиділи на ліжках або звисали з них жахливі істоти. Усе в їхніх тілах було покарлючене, брудне, спотворене або паралізоване. Почварні зуби. Хисткі голови. Надто великі, надто маленькі й зовсім викривлені голови. Відвислі щелепи, з яких текла слина; роти, де не було ні їжі, ні слів, розтулялися й стулялися, наче у тварин. Важкі, мов олово, перегородки метрової товщини відділяли, здавалося, ці душі від світу, й після тихенького хихикання й гамору в сусідній палаті тут слух вразило тупе мовчання, що його порушувало тільки глухе бурмотіння й ремствування. У таких палатах з олігофренами на останній стадії ідіотії дістаєш найбільш приголомшливе враження, яке лишень може справити оця бридота в божевільні, і Клариса відчула себе просто на самісінькому дні якогось суцільного жахливого мороку, де вже годі що-небудь розгледіти.
Провідник Фріденталь бачив, однак, і в темряві; показуючи то на те, то на те ліжко, він пояснював:
— Оце — ідіотія, а ото — кретинізм. Штум фон Бордвер прислухався й спитав:
— А хіба ідіот і кретин — не те саме?!
— Ні, з погляду медицини це — речі різні, — повчально відповів йому лікар.
— Цікаво, — мовив Штум. — У буденному житті про таке й не замислюєшся!
Клариса переходила від ліжка до ліжка, свердлила поглядом хворих, до краю напружувала очі, але не могла нічого, анічогісінько зрозуміти з цих облич, які її просто не помічали. Вони гасили будь-яку її уяву. Доктор Фріденталь нечутно ступав за нею, пояснюючи:
— Сімейна амавротична ідіотія. Сухотний гіпетрофований склероз… Міопа Шугпіса…
Ґенерал, який тим часом вирішив, що вже досить надивився на «цих придурків», і припустив, що такої самої думки й Ульріх, поглянув на годинника й сказав:
— То на чому ми, власне, спинилися? Треба скористатися часом! — І трохи несподівано почав: — Ти, будь ласкавий, пригадай: військове міністерство розраховує на підтримку, з одного боку, пацифістів, а з другого — націоналістів.
Ульріх, який не вмів так спритно, як Штум, відвернутися від того, що його оточувало, дивився на ґенерала, нічого не розуміючи.
— Та мені не до жартів! — заявив Штум. — Те, про що я кажу, — політика. Треба, аби що-небудь сталося. Ми ж бо один раз на цьому вже були спинилися. Якщо невдовзі нічого не станеться, наспіне кайзерів день народження, і ми сядемо в калюжу. Але що має статися? Логічне запитаннячко, еге ж? І якщо тепер грубо підсумувати все, що я тобі вже сказав, то виходить, що одні вимагають від нас, аби ми допомагали їм любити всіх людей, а другі — аби ми дозволяли їм цькувати людей задля перемоги шляхетної крови чи як там це називають. І в тому, й у тому щось є. Одне слово, щоб не дійшло до біди, ти маєш усе це якось об’єднати!
— Я?! — обурився Ульріх, коли товариш отак зненацька зірвав свою бомбу, і якби вони були десь інде, то підняв би його на сміх.
— Ну звісно, ти! — твердо відповів ґенерал. — Я залюбки тобі допоможу, але ж секретар акції і права рука Ляйнсдорфа — ти!
— Я подбаю, щоб тобі дали місце отут, — рішуче заявив Ульріх.
— Чудово! — мовив ґенерал, який з військової науки знав: у разі несподіваного спротиву краще відступити, аніж показувати, що тебе заскочили зненацька. — Якщо ти виклопочеш мені тут місце, то я, може, все ж таки познайомлюся з кимось таким, хто придумав найвеличнішу в світі ідею. Бо там, за цими мурами, до великих думок однаково вже ніхто не має смаку. — Він знов кинув погляд на годинника. — А тут, кажуть, ще трапляються, як-не-як, такі, котрі вважають себе папою чи всесвітом. З них ми наразі нікого не бачили, а саме з ними мені й хотілося познайомитись! А твоя приятелька страх яка допитлива… — поскаржився він.