Людина без властивостей. Том III

 — Я приїхала з Відня!

Ця фраза була безглузда, як випадковий звук, видобутий із труби. Клариса не знала, ані що вона хотіла цим сказати, ані як таке спало їй на думку, ані того, чи знає хворий, в якому він місті, а якщо й знає, то слова її були безглузді й поготів. І все ж її не полишало відчуття глибокої впевнености. Адже дива й справді іноді ще трапляються, хоч переважно й у божевільнях. Коли вона сказала про це, стоячи перед убивцею й палаючи від збудження, на нього раптом зійшло якесь осяяння; його зуби-надгробки сховалися за губами, а колючий погляд зробився доброзичливим.

 — О, золотий Відень! Чарівне місто! — промовив чоловік шанолюбно, як колишній міщанин, котрий зажди знає, що й коли сказати.

 — Вітаю вас! — кинув, сміючись, доктор Фріденталь.

Але для Клариси ця сцена набула дуже великого значення.

 — А тепер ходімо до Моосбруґера! — сказав Фріденталь.

Але дійти до Моосбруґера їм не пощастило. Коли вони обережно вибралися з обох дворів і рушили парком угору, до якогось самотнього на вигляд бараку, до них звідкілясь раптом підбіг санітар, що шукав їх, схоже, вже давно. Він підійшов до Фріденталя й довго пошепки переказував йому якесь повідомлення — судячи з міни на обличчі в лікаря, що час від часу перебивав санітара запитаннями, повідомлення важливе й неприємне. Повернувшись із поважним і прикро враженим виглядом до гурту, який очікував його, Фріденталь сказав, що в одному з відділень стався інцидент і кінця йому наразі не видно, тож він, Фріденталь, змушений, на жаль, їхню екскурсію перервати. При цьому насамперед він звертався до поважної особи в Генеральському мундирі, схованому під лікарняним халатом; але Штум фон Бордвер вдячно відповів, що й так уже дістав достатнє уявлення про порядок і прекрасну дисципліну в цій установі і що після побаченого знайомство з іще одним убивцею, зрештою, вже не має значення. Клариса, навпаки, мала таке розчароване й приголомшене обличчя, що Фріденталь відвідини Моосбруґера й ще дещо запропонував перенести на інший день і повідомити Зиґмундові телефоном відразу, щойно цей день визначать.

 — Дуже люб’язно з вашого боку, — подякував за всіх Генерал, — тільки щодо мене, то я, далебі, не знаю, чи мої справи дадуть мені змогу приєднатися до всіх.

Так вони й домовилися зробити, і Фріденталь звернув на стежку, яка завела його за пагорб, де він невдовзі й зник з очей, а решта в супроводі санітара, якого їм залишив лікар, рушили до виходу. Вони зійшли зі стежки й попростували навпростець униз мальовничим схилом, порослим буками й платанами. Генерал скинув халата й весело ніс його на руці, мов плаща на заміській прогулянці, але балачка вже не в’язалася. Ульріх не виявляв бажання ще раз вислуховувати настанови до наступного вечора, а сам Штум був уже надто заклопотаний поверненням додому; за свій обов’язок він вважав сказати кілька розважливих слів лише Кларисі, від якої ґалантно крокував ліворуч. Але Клариса була неуважна й мовчазна. «Може, їй, зрештою, й досі ніяково через отого паскуду?» — питав себе ґенерал, відчуваючи потребу якось пояснити, що в тій особливій ситуації він не міг по-лицарському за неї заступитись; а з другого боку, обставини склалися так, що про це краще було не розмовляти. Тож на зворотному шляху панувала похмура мовчанка.