Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Невідоме, вище й краще має ту сумну властивість, що по досягненні його перетворюється у сіре й буденне, — сказав він.

— Навіть ваша музика? — здивовано спитала вона.

— Музика — ні. Бо вона не належить до невідомого, вищого, кращого. Вона поза дефініціями, принаймні для того, що її творить чи відтворює.

— Для того, хто її сприймає, вона невідоме, вище і краще, — сказала Стефанія.

— Можливо, — розсміявся Станіслав. — У цьому й різниця між творцем і споживачем мистецтва. Дві субстанції, які не живуть одна без одної, але які ніколи не поєднуються.

Ці слова було сказано холодно. Вони й поставили між ним і нею той вододіл, а радше стіну, яка завжди виникала, коли він сходився із жінками. Стефанія вела себе, як романтична провінціалка, якій для повноти життя потрібно видимих подразників, отож він і став сьогодні для неї таким подразником, але це зовсім не значить, що вона уздріла уважним оком його незахищеність, невпевненість і зануреність у тотальну самоту, щоб простягти руку, аби він міг опертися в хвилину душевної ослабленості, аби знову набратися духу і сили й, забувши про неї, знову піти служити Богині, яка в слабкості свого обранця ніколи не підтримує, а вимагає від нього сталевої потуги, щоб він був здатний репрезентувати її вічне і віще одкровення.

Проходили під ліхтарем, і він скосив на неї, освітлену, очі і в котрий раз уразився, що в нього змістилося відчуття часу, бо увіч побачив біля себе юну Леоніду, ту, якою так спрагло захопився; тепер же доля ніби гірко посміялася з нього: ця друга Леоніда більше підходила під його ідеал, була мисляча, романтична, знала і розуміла його мистецтво і могла його не тільки оцінити, а й захопитися ним. Але зустрівся з нею надто пізно, вона мала свою родину, чоловіка, який був нормальний і добрий і покидати якого не було ніяких підстав, отже, йшла відділена від нього віковим і моральним бар’єром, якого ні їй, ні йому ніколи не перейти, бо він у цьому житті ніколи нічого не руйнував, хоч би й для того, щоб матеріал руїни використати для будівництва свого дому. Можливість їм зустрітися була колись одна: коли б Микола звернувся до нього за сприянням після музичного училища для вступу до консерваторії, але ця можливість давно й назавжди була втрачена, отож Стефанії судилося стати тінню до його сентименту. Вона навіть не мала власного обличчя, а Леонідине, отже, могла стати для нього лишень Беатріче, або точніше привидом Беатріче, адже Беатріче справжня не існувала давно, вона перетворилась у поважну, практичну, постарілу і цілком нецікаву мотрону, отже, вмерла, і його відвідини Миколи — це все одно, що подивитися на неї мертву, це той, зрештою, третій раз, коли Данте її бачив, і раз останній.

Вони йшли мовчки, то виходячи в освітлений ліхтарем простір, то поринаючи в темряву, бо відчували наближення своєї розлуки, бо вже був зовсім близько дім, де спала її дитина і де сидів під лампочкою й чекав на неї неревнивий, нормальний і добрий її чоловік, і вона відчувала це наближення, отже, нитки, що між ними сплелися, не просто рвались, а тоншали, розстаючи, і вже подібні до ненадійної, не помітної для ока павутини.