Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет
Привид мертвого дому. Роман-квінтет - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:

Головною темою роману-квінтету Валерія Шевчука є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім. Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження.
1 ... 166 167 168 169 170 171 172 173 174 ... 278
Перейти на страницу:

— Смішно, але тут щось є, — сказав серйозно. — Не забувай! Я був щасливий, що в моєму дому зазвучала твоя музика.

— Ну, музика не моя, а Шопена, — сказав Станіслав. — Та й життя її — поки звучить.

— Не кажи, — так само серйозно сказав Микола. — Ми пам’ятатимемо цей вечір усе життя. Дякую тобі!

Вони відійшли од хвіртки, і Микола, очевидно, знову згадав своє амплуа невдашного гумориста:

— Не спокушай Стефанію, бо в неї дуже ревнивий чоловік! — гукнув він і знову не вельми шляхетно зареготав.

— Ну й дядько! — обурилася Стефанія. — По-моєму, він не завжди тактовний.

— Справді ревнивий у вас чоловік? — спитав Станіслав.

— Та ні! Нормальний і добрий! У мене хороша сім’я! — зворушено сказала Стефанія.

— Коли так, то я вас не спокушатиму, — мовив Станіслав жартома. — Та й, певне, застарий для того.

— Ви не старий! — раптово заговорила грудним схвильованим голосом Стефанія. — Я така рада, що мені пощастило з вами познайомитись. Я теж запам’ятаю цей вечір на все життя.

— Що в ньому особливого? — спитав Станіслав.

— Ми тут, у провінції, живемо блідо, — сказала в темені Стефанія. — А кожен з нас, ні, не кожен, а, може, дехто — жива душа і прагне якогось свята чи освітлення… Інакше… Не знаю, як це сказати… часом відчуваєш, що тебе засмоктує рутина житейська.

— Але ж ви сказали, що у вас хороша сім’я і що у вас усе гаразд, — мовив Станіслав.

— Воно й справді так! — хвилюючись, говорила Стефанія. — Але людина — дивне створіння, завжди прагне чогось невідомого, вищого, кращого, світлого… ні, мені бракує слів…

— Невідоме, вище й краще має ту сумну властивість, що по досягненні його перетворюється у сіре й буденне, — сказав він.

— Навіть ваша музика? — здивовано спитала вона.

— Музика — ні. Бо вона не належить до невідомого, вищого, кращого. Вона поза дефініціями, принаймні для того, що її творить чи відтворює.

— Для того, хто її сприймає, вона невідоме, вище і краще, — сказала Стефанія.

— Можливо, — розсміявся Станіслав. — У цьому й різниця між творцем і споживачем мистецтва. Дві субстанції, які не живуть одна без одної, але які ніколи не поєднуються.

Ці слова було сказано холодно. Вони й поставили між ним і нею той вододіл, а радше стіну, яка завжди виникала, коли він сходився із жінками. Стефанія вела себе, як романтична провінціалка, якій для повноти життя потрібно видимих подразників, отож він і став сьогодні для неї таким подразником, але це зовсім не значить, що вона уздріла уважним оком його незахищеність, невпевненість і зануреність у тотальну самоту, щоб простягти руку, аби він міг опертися в хвилину душевної ослабленості, аби знову набратися духу і сили й, забувши про неї, знову піти служити Богині, яка в слабкості свого обранця ніколи не підтримує, а вимагає від нього сталевої потуги, щоб він був здатний репрезентувати її вічне і віще одкровення.

Проходили під ліхтарем, і він скосив на неї, освітлену, очі і в котрий раз уразився, що в нього змістилося відчуття часу, бо увіч побачив біля себе юну Леоніду, ту, якою так спрагло захопився; тепер же доля ніби гірко посміялася з нього: ця друга Леоніда більше підходила під його ідеал, була мисляча, романтична, знала і розуміла його мистецтво і могла його не тільки оцінити, а й захопитися ним. Але зустрівся з нею надто пізно, вона мала свою родину, чоловіка, який був нормальний і добрий і покидати якого не було ніяких підстав, отже, йшла відділена від нього віковим і моральним бар’єром, якого ні їй, ні йому ніколи не перейти, бо він у цьому житті ніколи нічого не руйнував, хоч би й для того, щоб матеріал руїни використати для будівництва свого дому. Можливість їм зустрітися була колись одна: коли б Микола звернувся до нього за сприянням після музичного училища для вступу до консерваторії, але ця можливість давно й назавжди була втрачена, отож Стефанії судилося стати тінню до його сентименту. Вона навіть не мала власного обличчя, а Леонідине, отже, могла стати для нього лишень Беатріче, або точніше привидом Беатріче, адже Беатріче справжня не існувала давно, вона перетворилась у поважну, практичну, постарілу і цілком нецікаву мотрону, отже, вмерла, і його відвідини Миколи — це все одно, що подивитися на неї мертву, це той, зрештою, третій раз, коли Данте її бачив, і раз останній.

Вони йшли мовчки, то виходячи в освітлений ліхтарем простір, то поринаючи в темряву, бо відчували наближення своєї розлуки, бо вже був зовсім близько дім, де спала її дитина і де сидів під лампочкою й чекав на неї неревнивий, нормальний і добрий її чоловік, і вона відчувала це наближення, отже, нитки, що між ними сплелися, не просто рвались, а тоншали, розстаючи, і вже подібні до ненадійної, не помітної для ока павутини.

1 ... 166 167 168 169 170 171 172 173 174 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)