Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Біжу на кухню! — сказав Микола. — Бо моя половина вже напевне кипить, як казанок зі смолою.

Він зник, і Станіслав знову звернув увагу на свою співрозмовницю. Вони зустрілися поглядами і ніяк не могли тих поглядів розвести; Стефанія схаменулася перша й опустила очі — червона барва в неї з обличчя не зникла, але як дивно і юно її красила!

— Чому ви без чоловіка? — чемно поцікавився Станіслав.

— Ну, він у мене не музикант і комусь треба було залишитись із дочкою. Вона в нас рано лягає. Він мене відпустив.

— Знаєте, що дуже схожі на молоду Леоніду? — спитав.

— О, це мені всі родичі кажуть, крім самої тітки Леоніди, а найбільше дядько Микола. Тітка ж це категорично заперечує.

— Це тому, що людина не бачить себе збоку. Буваєте в Києві?

— Дуже рідко, — сказала Стефанія. — Ні знайомих там, ані родичів.

— А тепер уже маєте знайомого, — ґречно вклонився. — Що ви кінчали?

— Таж місцеве училище, — сказала Стефанія.

— Завдяки дядькові? — всміхнувся Станіслав.

— Так уже в цьому світі прийнято, — засміялася Стефанія. Коли сміялася, то схожість із Леонідою певною мірою зникала. — Де сват, там і блат.

— А далі вчитися не хотіли?

— Кому я там далі потрібна? — сказала практично. — Скрізь треба мати виходи та знайомства.

— Ну, принаймні Микола міг би звернутися до мене, — сказав Станіслав.

— Я вже тут загніжджена, — просто сказала Стефанія. — Та й талантів у мене не густо, навряд чи ту науку потягла б. Я маленька людина малого міста, і це мене цілком задовольняє. Не витворювач духовних цінностей, а їхній споживач.

Остання фраза свідчила, що простачкою Стефанія не була, очевидно, належала до такого типу жінок, як його тітка Віра.

Розмова їх захопила, і вони не помітили, що на вступі у віталеньку величаво постав Микола, правда, вже не обв’язаний жіночим хвартушком.

— Стіл висунуто, скатірку постелено, пляшки виставлено, а їжа з нетерпінням чекає, коли її поглинуть, — урочисто і знову-таки ніби з гумором сказав він. — Ласкаво прошу!

Вони встали, і тут йому назустріч пішла Леоніда, важкувата, з розплилою постаттю і розсвіченим усмішкою обличчям, перед цим вона рішуче усунула з дороги чоловіка.

— Я так рада, так рада, що не забуваєш нас! — казала вона, і вони розцілувалися тричі. Тоді відступила на крок і задоволено обдивилася. — Ти не змінюєшся, не то що я. Такий же молодий і такий же красень.

— Підтоптаний, Леонідо, підтоптаний! Молодий для немолодих очей, а для молодих підтоптаний.

— І це правда! — сказала вона. — Орестику, іди привітайся з дядьком Станіславом.

Із дверей виступив хлопець, худий та високий, з малим, прищавим обличчям і з першим пушком під носом, на голові мав пишну шапку волосся. Рука, яку подав Станіславу, була малосильна й ніби зів’яла.