Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет
Привид мертвого дому. Роман-квінтет - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:

Головною темою роману-квінтету Валерія Шевчука є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім. Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження.
1 ... 164 165 166 167 168 169 170 171 172 ... 278
Перейти на страницу:

Ім’я було небанальне. Принаймні досі жодної Стефанії він не знав.

— А мене Станіслав, — схилився галантно. — Станіслав Шимонович.

— Та я це знаю! — дзвінко сказала Стефанія й засміялася. — Бачу часом вас по телевізору, чую по радіо, навіть кілька платівок маю ваших і люблю їх слухати. Я щаслива, що випала нагода з вами познайомитися.

— Зі мною чи з носієм мого імені? — спитав він.

— А хіба це не все одно? — засміялася Стефанія.

— Далеко не все одно. Кожен митець двоіпостасний: людина з плоті й людина, так би мовити, духовна. То кого ви помітили?

Скинула на нього очима трохи перестрашено; здається, він завідверто висловився, і знову густо почервоніла.

— Я поклонниця вашого таланту, — сказала просто.

— Але цей талант, — мовив, входячи, обв’язаний жіночим хвартушком Микола, — відмовився дати концертичка своїм землякам із самоунічіженія, що паче гордості. І, по-моєму, правильно зробив, бо сюди б набилося людей, акі змії повзучії, і ми не мали б такої інтимної атмосфери. Шкода, Стефаніє, що ти одружена, я тебе з ним одружив би, бо він ще бобиль… Як тобі таке наравиться? Нє, я давно казав: знамениті люди трохи ко-ко!

Микола часом бував безпардонний. Правда, і тоді вважав, що жартує. А може, певним чином фрондував, бо відстані між знаменитим приятелем, утяженим найвищими званнями та преміями, і провінційним викладачем музичного училища все-таки не міг не відчувати. Отож і долав її за допомогою отакого-от гумору й певної бравади; Станіслав тут чинив простіше: неодмінно відвідував приятеля в час приїздів, вів себе з ним просто, без зверхності і намагався не вражатися ні на його гумор, ні фронду. Через це їхні стосунки стали більш традиційними, як сердечними, а прірва з роками все поглиблювалась, і обоє це чудово відчували й знали.

— Біжу на кухню! — сказав Микола. — Бо моя половина вже напевне кипить, як казанок зі смолою.

Він зник, і Станіслав знову звернув увагу на свою співрозмовницю. Вони зустрілися поглядами і ніяк не могли тих поглядів розвести; Стефанія схаменулася перша й опустила очі — червона барва в неї з обличчя не зникла, але як дивно і юно її красила!

— Чому ви без чоловіка? — чемно поцікавився Станіслав.

— Ну, він у мене не музикант і комусь треба було залишитись із дочкою. Вона в нас рано лягає. Він мене відпустив.

— Знаєте, що дуже схожі на молоду Леоніду? — спитав.

— О, це мені всі родичі кажуть, крім самої тітки Леоніди, а найбільше дядько Микола. Тітка ж це категорично заперечує.

— Це тому, що людина не бачить себе збоку. Буваєте в Києві?

— Дуже рідко, — сказала Стефанія. — Ні знайомих там, ані родичів.

— А тепер уже маєте знайомого, — ґречно вклонився. — Що ви кінчали?

— Таж місцеве училище, — сказала Стефанія.

— Завдяки дядькові? — всміхнувся Станіслав.

— Так уже в цьому світі прийнято, — засміялася Стефанія. Коли сміялася, то схожість із Леонідою певною мірою зникала. — Де сват, там і блат.

— А далі вчитися не хотіли?

— Кому я там далі потрібна? — сказала практично. — Скрізь треба мати виходи та знайомства.

— Ну, принаймні Микола міг би звернутися до мене, — сказав Станіслав.

— Я вже тут загніжджена, — просто сказала Стефанія. — Та й талантів у мене не густо, навряд чи ту науку потягла б. Я маленька людина малого міста, і це мене цілком задовольняє. Не витворювач духовних цінностей, а їхній споживач.

Остання фраза свідчила, що простачкою Стефанія не була, очевидно, належала до такого типу жінок, як його тітка Віра.

Розмова їх захопила, і вони не помітили, що на вступі у віталеньку величаво постав Микола, правда, вже не обв’язаний жіночим хвартушком.

— Стіл висунуто, скатірку постелено, пляшки виставлено, а їжа з нетерпінням чекає, коли її поглинуть, — урочисто і знову-таки ніби з гумором сказав він. — Ласкаво прошу!

Вони встали, і тут йому назустріч пішла Леоніда, важкувата, з розплилою постаттю і розсвіченим усмішкою обличчям, перед цим вона рішуче усунула з дороги чоловіка.

— Я так рада, так рада, що не забуваєш нас! — казала вона, і вони розцілувалися тричі. Тоді відступила на крок і задоволено обдивилася. — Ти не змінюєшся, не то що я. Такий же молодий і такий же красень.

— Підтоптаний, Леонідо, підтоптаний! Молодий для немолодих очей, а для молодих підтоптаний.

— І це правда! — сказала вона. — Орестику, іди привітайся з дядьком Станіславом.

Із дверей виступив хлопець, худий та високий, з малим, прищавим обличчям і з першим пушком під носом, на голові мав пишну шапку волосся. Рука, яку подав Станіславу, була малосильна й ніби зів’яла.

1 ... 164 165 166 167 168 169 170 171 172 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)