Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Мати ще не приходила? — спитав чоловік, сідаючи біля ліжка на стільця. — Ми домовилися тут зустрітись.
— Це ти, тату? — спитав він, сідаючи на постелі й намагаючись роздивитися батькове лице. Але воно було тіньове, з розмитими рисами, синє і чомусь зовсім не нагадувало те, із фотокартки.
— Пізнав усе-таки, — сказав батько. — Мені довелося для зустрічі з тобою та матір’ю перелетіти океана; повідомлено, що маємо тут зібратися для останнього фотографування. Фотографуватимеш ти?
— Та доведеться, — сказав Станіслав. — Я тут єдиний живий чоловік.
— Так у вас зле? — спитав батько, ставлячи лікті на коліна і спираючись лицем на долоні. — Такі відстані в моєму становищі долати не так просто. Чи знаєш, що я прожив до тисяча дев’ятсот сімдесят першого року в Буффало у З’єдинених Державах і там упокоївся? Мав там нову родину, двоє синів і жінку, до речі, не таку вередуху й кокетку, як твоя мати. Але про вас нічого не відав, хоч часом і згадував. Не хотів сюди писати, щоб не пошкодити вам, тобто тобі й твоїм тіткам. Із матір’ю ми зустрілися вже після тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, але вона про тебе мало що могла розповісти. Ну, онде вона вже йде, чуєш?
Він чув. По сходах знову хтось підіймався, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Рипнули, хоч і не відчинилися двері, Станіслав пильно на них дивився, і в кімнату зайшла бліда жінка, молода і струнка, в сукні з високими підмощеними плечами і в туфлях на віденському каблуку. Волосся її було гладко зачісане з проділом посередині й складене на голові короною.
— Батько вже прийшов, Стасику? — спитала мати. — Ми домовлялися тут зустрітись, але, здається, я трохи запізнилася.
— Запізнюватися — це твоя хронічна вада, — сказав батько.
— Неправда! — гостро сказала мати. — Померла я завчасно. І дотримала, до речі, тобі вірності, хоч завжди мене ревнував і вважав легковажною. Легковажним виявився ти, Іване, і зрадником також виявився ти.
— Я мав право одружитися вдруге, — спокійно сказав батько, — бо ти померла, а я був удівцем — це сталось у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році, а ти померла…
— Не має значення, — гостро обірвала його мати. — Має значення, що ти про мене й сина нашого забув, і тільки можливість черговий раз сфотографуватися притягла тебе сюди. Знаєш, Стасику, в твого батька була хронічна жадоба фотографуватись, але всі його фотокартки все десь дівалися: заливалися водою, горіли, рвалися, псувалися. Скільки їх залишилося, Іване?
— Я не винуватий, що мій дім у Буффало згорів, — мовив батько. — Там уціліла одна фотокартка, а друга — тут. Це жахливо! Я сфотографувавсь у житті дев’ятсот сорок сім разів, сподіваючись лишити по собі тривкішу пам’ять, але всі мої зусилля пішли котові під хвіст. Через це не можу втратити останньої нагоди сфотографуватися. Так само, до речі, як і ти, Марто!
— Це правда, — сказала мати неживим голосом. — Нагода унікальна. А хто фотографуватиме?
— Станіслав, бо він єдиний мужчина в цьому домі.
— Хочеш сказати: мужчина, який ще не здобув вищої благодаті? — поправила гостро мати.
— Таж звісно, Марто, — це вже такий дім, чоловіки тут гості. Приречений дім, Марто! Дивна виходить річ: мав я два доми у світі — і обидва приречені.
— Забуваєш, що Станіслав ще не вийшов із активного віку. Він ще своє надолужить.
— Надолужить, коли рак свисне, а риба заспіває, — сказав батько.
— Не пророкуй! Нам заборонено пророкувати!
Знову почулися кроки, рипнули двері, і цього разу не відчинившись. Зайшов Станіславів дід Василь, а за ним поважно впливла й баба Наталя.
— Що тут відбувається і чому кликали? — спитала баба.
— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід.
— Збираємося востаннє сфотографуватися, — сказав батько. — Ввійдіть у ту стіну, але не так, щоб вас не було видно. Ми станемо обіч. Це буде ніби горорізьба…
— Що таке горорізьба? — владно спитала баба Наталя.
— Так, так, я хотів би спитати те саме, — труснув борідкою дід Василь.
— Горельєф, — майже крикнув голос когось невидимого. — Але треба заміняти іноземні слова питомо національними, інакше наша мова розчиниться в навалі іноземних.
— Вже й Максим тут! — сказала баба Наталя. — Чи ти з Борисом?
— Я з Борисом, але не проявляюсь, бо обурений, що ви слово горельєф знаєте, а слово горорізьба ні! Ганьба нам, українцям!