Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Це було сказано жартівливим тоном, але гумор у Миколи завжди був сумнівний, тобто він бачив смішне там, де його недобачали інші. І тут раптом Станіслав відчув, що починає хвилюватися: хто його має чекати? Леоніда, яка цілком і давно опустилась у житейські клопоти, роздалася, збайдужіла до всього, окрім своїх потреб, а юначих сентиментів до нього, очевидно, ніколи й не мала, недаремно його покинула так легко й пішла за Миколу. Він урази на неї не мав, бо вона давно перейшла із плоті, що його чарувала, у плоть жінки чужої, йому цілком байдужої, залишивши при собі хіба ім’я, трохи незвичне, яке його свого часу також уражало, адже інтелігентське й небанальне. Був настільки в молодості закомплексований, що не міг відчувати ніжних почуттів до дівчат з банальними іменами: Валя, Галя, Лена, Рая і тому подібне. Отож чого хвилюється? Але роздумувати ніколи, двері Микола перед ним відчинив, запобігливо скочивши вперед, і нічого не залишалось, як переступити порогу. І тут, у віталенці, де стояло старе фортепіано, висіли якісь сумнівної художньої якості картини й побільшені фотокартки предків та родичів цієї родини, у старому фотелі він раптом побачив Леоніду, але не цю важку, тілисту й добродушну, до якої йшов у гості, а ту, з юності, риси якої — ніби літній вітер, від якої струміло красою та свіжістю ранку і в якій застигло щось сонне, ніби була це напіврозкрита квітка, — таємничий чар. Жінка звелася йому назустріч.

— Це і є Леонідина племінниця, можливий предмет твоїх сентиментів, — сказав Микола і, чи злорадісно, чи у свій спосіб жартуючи, цілком нешляхетно зареготав.

— То це ви повідомили Миколу про мій приїзд? — спитав Станіслав.

Вона почервоніла й хитнула.

— Сідайте й балакайте, — сказав Микола, — а я метнусь допомогти Леоніді, бо вона мене з’їсть без гірчиці.

Здається, це також був жарт, притому ніби образний, але смішний тільки для його творця, він єдиний засміявся, підморгнув Станіславу і зник. Вони сіли одне супроти одного.

— А як мене пізнали? — спитав Станіслав. — По-моєму, ми раніше з вами не зустрічалися?

— Ну, це ви мене не помічали, а я вас бачила не раз, — сказала жінка. — Крім того, я теж музикант, але провінційного рівня, викладаю в музичній школі й на лаври не претендую.

Все ще була зарум’янена, а очі мала прекрасні. Магнетичні, теплі, в яких хотілося втонути, з золотими іскорками.

— Але як я міг вас не помітити? — щиро вихопилося в нього. — Весь час жили на нашій вулиці?

— Ні, я пішла туди заміж, і живу там уже чотири роки. Очевидно, не така я примітна, щоб мене конче помічати.

Був уражений. Вона жила на їхній вулиці чотири роки, це значило, що він двічі приїжджав до тіточок і двічі її не помітив. А й справді, як він міг? Чи був інакше настроєний, чи надто самопоглиблений, чи аж такий байдужий до людей, що живуть навколо?

— Дивні речі, правда? Хтось тебе знає, а ти його ні… То може, познайомимося?

— Мене звуть Стефанія, — сказала жінка.