Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Спинилися неподалік її хвіртки. Вулиця була безлюдна.
— Дякую, що провели, — сказала вона трохи знічено.
— А що, Стефаніє, — блиснув він зубами, — коли б я вас викрав і завіз у велике місто?
Вона глянула на нього поважно.
— Я серйозна, — сказала. — Окрім того, я маленька людина з малого світу…
— Немає малих людей і малого світу, — сказав він, — бо всі люди малі, як і сам світ.
— До побачення! — сказала вона печально.
— Вас чекає чоловік?
Вона хитнула так само серйозно й сумно.
— Нормальний, добрий і неревнивий?
— Так, — сказала вона, прямо подивившись на нього.
— Передавайте йому від мене вітання. І хай вам щастить!
— У мене сьогодні був незабутній вечір, — сказала вона. — Я вам дуже вдячна!
Тоді він раптом прихилив її до себе, вуста їхні на мить зустрілись, але Стефанія вислизнула з його рук і побігла в двір, плеснувши хвірткою. Стояв і чекав, чи не обернеться і не помахає йому рукою. Повернулась і помахала, а він звів руку й собі. І йому стало невимірно печально, бо його короткочасний роман закінчився, як і всі інші, банально; хоч ні, не короткочасний то був роман, а може, найбільш затяжний, котрий безнадійно волікся аж з юності до цього вечора, безвиглядний через свою абстрактність, тож його Беатріче судилося вмерти навіть не у постарілій та чужій Леоніді, а у цій-от Стефанії, що з’явилася в його житті як сон тіні, й ніби тінь чи сон, розчинилась у темряві його буття, адже кожна тінь — це часточка пітьми.
— Кожна тінь — це часточка пітьми, — пробурмотів він, ідучи порожньою вулицею, на якій і ліхтарів не було, тільки освітлені й тісно запнуті завісами вікна наобабіч. І йому раптом захотілося, щоб хтось йому поспівчував у самотності, що навалилася на нього разом із темрявою, бо вперше відчув себе у рідному місті чужим. Подумав, що можна було б піти на Головпоштамт і потелефонувати предметові його останньої симпатії з великого міста, дівчині, з якою сходився повільно та обережно і яка не була анітрохи не схожа (Так в оригіналі. — Прим. верстальника) на Леоніду, отже, його почуття до неї не перетворювалося в імітацію.
Зупинився біля дому, в якому чекали його тітки: вікна були яскраво освічені, горіла навіть лампочка біля ґанку, очевидно, спеціально для нього. Звісно, на пошту він не пішов — і не тому, що було пізно, а тому, що його з’їдала печаль. Отож відбув розмову з дівчиною, до речі, вона носила банальне ім’я — Таня: коли в них і справді щось серйозне, конче мала б його почути.
— Алло! — сказав він подумки. — Не пізно телефоную?
— О, я сова! — тихо сказала Таня. — Ви ж знаєте. Окрім того…
— Що?
— Чекала вашого дзвінка. Все гаразд?
— Все гаразд! — сказав він. — Завтра виїжджаю. Можна буде до вас зайти?
— Вам завжди можна до мене заходити. В будь-який час!
— Навіть коли вас нема? — спитав жартома.
— У будь-який час, коли я є, — відповіла вона. — Інакше хто вам одчинить?
— Я за вами скучив, Таню, — мовив він.
— Дякую, — відгукнулася вона тихо. — Я чекаю!
Коли б і справді пішов на пошту, такої розмови відбути б не зміг: не настільки вони були близькі. А може, він вигадує собі цю Таню, носительку банального імені й нереальну в своїй абстрактності? Напевне-таки. Адже те, для чого живе, — це відтворення і вигадування, і чи такий то достойний у світі чин?
— До побачення, Таню, — сказав подумки він. — Я спробую до тебе зайти, але боюся, що саме тоді тебе не буде, і ніхто мені дверей не відчинить.
— Не треба так, — тихо промовила Таня. — Не треба так…
Одне з тітчиних вікон погасло — було то вікно тітки Люді.
І він раптом злякався, що невдовзі прийде такий момент, коли підійде вночі до цього дому, а в ньому не горітиме жодне вікно.
І надійшла ніч, коли він лежав без сну у рідному домі, а може, це був легкий у нього сон, коли тільки здається, що не спиш, але зі світу реального таки вимикаєшся, водночас не перериваючи із ним сув’язі. Почув, що по сходах хтось підіймається, кроки в нічній тиші тихо дудніли: туп, туп, туп! Напружився — невже хтось із тіток хотів іще раз побачитися з ним таємно від сестер, але коли це так, чому не намагається іти крадьки, а голосно тупає. Той хтось підійшов до дверей, на які Станіслав пильно дивився, і в кімнаті почало розливатися перламутрове світло, яке вливалося сюди через вікно — світив яскравий місяць. Рипнули двері, хоч напевне бачив, що вони з місця не зрушили, і в кімнату зайшла бліда чоловіча постать, висока і струнка, в костюмі тридцятих років і в лакованих туфлях, які яскраво заблищали, потрапивши під місячне проміння.