Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Увечері він вибрався на гостину до Миколи. За обідом вони знову зібралися всі разом; тітки були мирні й добродушні; Станіслав жартував; тітки щось розповідали, перебиваючи одна одну — всі ці історії він давно знав і не раз їх прослуховував; сонце просвічувало кімнату, стяга падала на стіл із розставленими стравами, і салат од того ставав яскраво-ясно-зеленим, а помідори вдвічі червоніші, порцеляна лискотіла, як і метал виделок та ножів, ложок та ложечок; очі від яскравого світла в тіток стали прозорими, ніби вода із мілким дном, вони виглядали молодшими і ніби зміненими; всі зробилися повільні в рухах, хоч вуста в тієї чи іншої, коли говорила, рухалися пришвидшено; і йому раптом здалося, що за їхніми спинами, в сутінних кутках, позастигали, вийшовши із глибини часу, тіні тих, кого вони згадували. Станіслав подумав, що коли б зійшлися в цій кімнаті живі й неживі пожильці дому, ті, котрі вважали його своїм рідним, ті, яких вони ще знали і яких позабували, — було б їх так багато, що заповнили б простір кімнати цілком. Але тіні в цьому світі займають місця зовсім небагато, і не завжди вони повторюють людську постать, часом така тінь уміщується у відбитку стільця, столу, супниці, тарілки, вази чи покладених у неї плодів, рами вікна, і всі вони, тіні речей та людей, вбирають у себе дух забутих предків, які ніколи не покидатимуть цих стін, поки ті не зруйнуються і поки не покине їх останній пожилець. І Станіславу було добре від того, що відчував їхню присутність, адже саме завдяки цьому в ньому вкотре вже за день почала витворюватися музика, наразі ясна і дзеньчиста, яка розповідала про освітлені сонцем озерця з мілкою водою, про мішанку барв, про виголос мови, коли слова раптом провисають у тиші і примушують на мить завмерти людину, про погідний рух рук, коли в одній виделка, а в другій ніж, про несподівано червоний полиск вина, коли ллється у кришталевий келих, про білу викохану руку, що тримає пляшку, і про сяйво білого манжета, про срібне волосся, що його просвічує проміння і яке починає грати від того іскрами, — все це було знаком миру, що їх навідав та об’єднав, і саме від того миру й починала сочитися, ніби вода із джерела, його сьогоднішня музика. Тітки, здається, нутром відчули, що йому потрібно, були ґречні одна з одною і коректні, але ніби перестали бути живими, а отже, неоднозначними, і самі поступово переходячи в тіні, а може, й ставали ними, а він їх чи згадав, чи придумав в урочу мить, бувши важко втомленим і на мент приплющивши очі. Знав, що колись так і станеться, може, й невдовзі, — куди ж дінеться від своєї самоти й неприкаяності, як лікуватиме власну невпевненість та вичерпаність, адже з ними себе самотнім ніколи не відчував, бо вони завжди були в русі й колотнечі, у неспокої й клопотах, у пристрастях, хоч які дрібні були, і взаємоз’їдливості. То бридня й брехня, що славетна людина не знає самотності й невпевненості, вони тим глибші, чим людина славетніша, якщо не перетворить себе в ляльку, оту пласмасову подобу людини, що вміє кивати головою й рухати руками та ногами. Надходить час, і людина чує в душі стогін, і їй стає тоскно й печально відчувати тлінність і мінливість світу, а в ньому передусім себе. Тож там, за столом, йому на мить здалося, що цей приїзд до тіток фата-морганний, а насправді сидить він сам, а на інших стільцях порозсідалися кістяки, і ці кістяки ґречно розмовляють і чемно одне одного припрошують, а ще чемніше всміхаються, коли можуть усміхатися черепи. Дрож пройшов по його тілі, і усі позамовкали й повернули очі до нього і німо та здивовано на нього подивилися — тиша постала за столом, всі зачаровано позавмирали.