Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Рощин скривився, підвівся:
— Ти б уже краще про дівчат розказував, Теплов.
— А що — не подобається?
— Так, не подобається. — Рощин твердо подивився в рудуваті, дурні очі Теплова. У того довгий рот кутом поповз набік.
— Отож-бо, ти забути не можеш червоного пайка…
— Що? — Рощин зсунув брови, підступив ближче. — Що ти сказав?
— Те сказав, що у нас в полку всі говорять… Пора тобі дати звіт, Рощин, про роботу в Червоній Армії…
— Мерзотник!
Тільки те, що у Теплова одна рука була на перев’язі і він вважався ще на становищі пораненого, врятувало його від ляпаса. Рощин не вдарив його. Заклавши руку за спину, він круто обернувся і, весь як дерев’яний, з піднятими плечима, пішов поміж могилками.
Теплов накинув на плече шинелю, що була сповзла, і, ображено усміхаючись, дивився на його рівну спину.
Підійшли корнет фон Мекке і нерозлучний з ним веснянкуватий юнак з великими світлими мрійними очима, — син тютюнового фабриканта з Сімферополя Валер’ян Онолі, одягнений у приношену в бурих плямах студентську шинелю з унтер-офіцерськими погонами.
— Що тут у вас трапилось — полаялись? — різким голосом, як буває у глухуватих людей, спитав фон Мекке. Все ще дивуючись і смикаючи себе за висячі вуса, Теплов переказав усю розмову з підполковником Рощиним.
— Дивно, ви ще й дивуєтесь, пане штабс-капітан, — байдуже, з мрійними очима, промовив Онолі. — Мені з першого дня було ясно, що підполковник Рощин шпигун.
— Облиш, Валька, — фон Мекке підморгнув йому всією лівою стороною обличчя, ураженого контузією. — Річ у тому, що його особисто знає генерал Марков. Тут з плеча не рубай… Але я ставлю мій шпалер, що Рощин — більшовик, сволота і погань…
До кінця травня на Північному Кавказі було порівняно тихо. Обидві сторони готувалися до рішучої боротьби. Добровольці — до трго, щоб захопити головні вузли залізниць, відрізати Кавказ і з допомогою білого козацтва очистити область від червоних. ЦВК Кубано-Чорноморської республіки — до боротьби на три фронти: з німцями, з білим козацтвом і з «бандами Денікіна», що знову ожили.
Червона Кавказька армія, що складалася в переважній масі з фронтовиків колишньої царської Закавказької армії, з іногородніх і малоземельної козачої молоді, нараховувала до ста тисяч бійців. Головкома її — Автономова — підозрівали члени Кубано-Чорноморського ЦВК в диктаторських прагненнях, і він увесь час сварився з урядом. На величезному мітингу в Тихорєцькій він обізвав ЦВК німецькими шпигунами і провокаторами. У відповідь на це ЦВК затаврував Автономова і Сорокіна, що приєднався до нього, бандитами і ворогами народу і віддав їх на прокляття і вічну ганьбу.
Вся ця буза паралізувала армію. Замість того щоб почати концентричний наступ трьома групами на Добровольчу армію, що перебувала в центрі розташування цих груп, Червона Армія хвилювалась, мітингувала, скидала командирів і, в кращому разі, здатна була на трагічну загибель.
Нарешті московські декрети продовбали упертість крайових властей. Автономов був призначений інспектором фронту, командування північною групою армії перейшло до похмурого латиша, підполковника Калніна. Сорокін залишився командуючим західною групою.
Якраз у цей час до Добровольчої армії приєднався полковник Дроздовський з тритисячним загоном добірних і лютих офіцерів, що варті були в бою кожен десяти рядових бійців; підтягалося на конях станичне козацтво; з Петрограда, Москви, з усієї Росії просочувалось, поодинці і купками, офіцерство, яке прочуло про чудеса «льодового походу»; отаман Краснов, хоч і скупувато, давав зброю і гроші. З кожним днем Добровольча армія міцніла, і настрій її розпалювався умілою пропагандою генералів та громадських діячів, невмілими діями крайової Радянської влади і розповідями очевидців, що прибували з півночі.
В кінці травня її вже не могли роздавити місцеві сили червоних. Вона сама перейшла в наступ і завдала північній групі Червоної Армії Калніна страшного удару на станції Торгова.
— Що ж ви, хлопці, перестали співати?
— Похрипли.
— Ану, я жаринку дістану. — Іван Ілліч Телєгін сів коло вогнища, в якому яскраво горів кинений зверху залізничний щит, і розкуривши люльку, залишився послухати.