Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Щодо управителя, то — можна, не раніш як на тому тижні, — інакше я з ділами не впораюсь. Цими днями в Осипівці германець згвалтував жінку. Отаке. Та йому у вареники голок підсипала. Попоїв він, вискочив з-за стола — на подвір’я. Перекинувся і незабаром з нього дух вийшов. Німці цю жінку тут-таки й порішили. Чоловіки за сокири. Що тут німці зробили, — і згадувати не хочеться… Тепер і місця цього, де Осипівка стояла, не знайдеш… От як воно, коли самовільно, тяп та ляп! Зрозуміли?
Мотрона зітхала, перевертаючись на ліжку. Починало світати, співали півні. Лягала роса на підвіконник відчиненого вікна. Дзвенів комарик. На припічку прокинулась кішка, легенько стрибнула й пішла нюхати сміття в кутку.
Брати стиха розмовляли коло ненакритого стола: Семен — підперши руками голову, Олексій — все нахиляючись до нього, все заглядаючи йому в обличчя:
— Не можу я, Семене, зрозумій ти, рідний. Мотрона одна не впорається з господарством. Адже тут роками збирано, — як же його покинути? Розорять останнє. Повернешся на порожнє місце.
— Як покинути? — сказав Семен. — Пропаде твоє господарство — ото велика біда! Переможемо — кам’яний дім збудуєш. — Він усміхнувся. — Партизанська війна потрібна, а ти з своїм господарством.
— Знову ж кажу — хто вас годуватиме?
— А ти й так не нас годуєш, — німців, та гетьмана, та різну наволоч годуєш… Раб…
— Стривай. В сімнадцятому році я не бився за революцію? В солдатський комітет мене не обирали? Імперіалістичного фронту я не розкладав? Отож-бо… Ти мене не страми, Семене… І зараз, — ну, нехай би підійшла Червона Армія, я перший схоплю гвинтівку. А куди я піду в ліс, до яких отаманів?
— Тепер і отамани в пригоді стануть.
— Так-то воно так.
— Рана проклята зв’язала мене, — Семен поклав руки на стіл… — Оце моя мука… А наших чорноморських хлопців багато пішло в ці загони… Запалимо Україну з чотирьох кінців, зажди тільки…
— Кожина ти бачив ще?
— Бачив.
— Що він говорить?
— А ми з ним говорили, що незабаром освітлення влаштуємо на селі.
Олексій глянув на брата, зблід, похилив голову.
— Так, звісно, слід було б… Стирчить ця проклята садиба, як більмо… Поки Григорій Карлович живий, він нам дихати не дасть.
Мотрона скочила з постелі в одній сорочці, — тільки накинула шаль з рожами, — підійшла і кілька разів постукала кісточками кулака по столу:
— Моє добро беруть, я терпіти не буду! Ми, жінки, швидше за вас розправимося з цими чортами.
Семен несподівано весело глянув на неї:
— Ну? Як же ви, жінки, воюватимете? Цікаво.
— Будемо воювати по-жіночому. Сяде він жерти, — миш’яку… Порошки ми дістанемо. На сіно в сарай його заманю, або в баню, — в’язальної голки у мене немає, чи що? Так шпигну в те місце — не ойкне. Ми почнемо, ви тільки не злякайтесь… А треба — то й ми з гвинтівками підемо, не гірш за вас…
Семен тупнув ногою, засміявся на все горло:
— Оце — жінка, ух ти чорт!
— Пусти! — Махнувши хусткою, Мотрона коло порога сунула босі ноги в черевики, потупала ними й пішла, мабуть, подивитися до худоби. Семен і Олексій довго хитали головами, усміхаючись: «Отаман жінка, ну й жінка». У відчинене вікно залетів передранішній вітрець, зашурхотів листям фікусів, і донеслось бурмотіння й уривки якоїсь неросійської пісні. Це повертався з садиби п’яний пожилець-німець, загрібав порох чобітьми.
Олексій з люттю зачинив вікно.
— Пішов би ти, Семене, та ліг.
— Боїшся?
— Та причепиться п’яний чорт… Він пам’ятає, як ти на нього кидався.
— І ще раз кинусь. — Семен підвівся, пішов був у свою кімнату. — Ех, Альоша, революція через це гине, що вас розворушити трудно… Корнілова вам мало? Гайдамаків, німців мало? Чого вам ще? — Він раптом замовк. — Стривай…
Надворі почулося бурмотіння, важко, невпевнено затупотіли чобітьми. Пролунав злий жіночий крик: «Пусти!..» Потім — метушня, сопіння, і знову, ще голосніше, як від болю, закричала Мотрона: «Семене, Семене!..»
На кривих ногах, шалено вискочив Семен з хати. Олексій тільки схопився за лаву, залишився сидіти, — однаково, він знав, що буває, коли так кидаються люди. Подумав: «Недавно в сінях сокиру залишив, нею значить…» Диким голосом крикнув Семен на дворі. Почувся хрусткий удар. На дворі щось зашипіло, забулькотіло, важко повалилось.
Увійшла Мотрона, біла як полотно, тягла за собою хустку. Прихилилась до печі, дихаючи високими грудьми. Раптом замахала руками на Олексія, на очі його…
На дверях показався Семен, спокійний, блідий:
— Брате, допоможи, занести його треба куди-небудь, закопати…