Ходіння по муках

Якого чорта, справді, якого чорта! Звичайно, він завжди знав, що ні на одну мить Катя не відступала від нього — і коли його давила ненависть свинцевими обручами, і в цей страшний місяць боїв. Мов невидимою тінню, розкинувши руки, беззвучно благаючи, вона перепиняла йому путь, і він, охриплий від шаленого крику, вганяв штик у червоноармійську шинелю, вганяв крізь цю невідступну тінь і, знявши кашкета, витирав лезо…

Відправа скінчилась. З церкви сунула юрба загорілих юнкерів і офіцерів. Неквапно пішли знамениті генерали із звично суворими очима, в чистих гімнастерках, з орденами і хрестами: високий, картинно стрункий красунь, з роздвоєною борідкою і кашкетом набакир, — Ерделі; непоказний, у брудній папасі — колючий Марков; низенький — Кутепов, — кирпатий, кремезний, з ведмежими очицями; козак Богаєвський із закрученими вусами. Потім вийшли, розмовляючи, Денікін і холодний, загадковий, як називали його в армії, з вродливим розумним обличчям — Романовський. Побачивши головнокомадуючого, всі підтягнулись, ті, що курили під березами, — покидали цигарки.

Денікін був тепер уже не той нещасний, у стоптаних чоботях і в цивільному, хворий на бронхіт «старичок», що причепився без багажу в обозі за армією. Він випростався, був навіть франтувато одягнений, срібна борідка йбго викликала у кожного синівську пошану, очі округлились, налились суворою вологою, як у орла. Звичайно, йому далеко було до Корнілова, але все-таки з усіх генералів він був найдосвідченіший і найрозсудливіший. Прикладаючи два пальці до кашкета, він поважно пройшов у церковні ворота й сів у коляску разом з Романовським.

До Рощина підійшов довгов’язий Теплов; ліва рука його була на перев’язі, на плечі накинута пом’ята кавалерійська шинеля. Він побрився задля свята і був у чудовому настрої.

— Новини чув, Рощин? Німці і фінни не сьогоднізавтра візьмуть Петербург. Командує Маннергейм — пам’ятаєш його? Генерал з царського почту,» молодчина, хоробрий рубака… У Фінляндії всіх соціалістів вирізав дощенту. І більшовики, розумієш, уже кивають п’ятами з Москви з чемоданами через Архангельськ. Факт, слово честі… Приїхав поручик Сєдельников з Новочеркаська, розказує… Ну, а в Новочеркаську — йолки мальовані — жінок шикарних, дівчаток! Сєдельников розказує: на одного — десять… (Він розставив худі, зігнуті в колінах ноги і зареготав так, що кадик у нього виліз з коміра гімнастерки).

Рощин не підтримав розмови про «йолки мальовані», і Теплов знову звернув на політичні новини, якими в степовій глушині жила армія.

— Виявляється, вся Москва замінована — Кремль, храми, театри, — всі найкращі будинки, цілі квартали, — і електричні проводи відведені в Сокольники, якась там є таємнича дача, охороняється день і ніч чекістами… Ми підходимо, — уявляєш, — хоп! Москва злітає в повітря… — Він нахилився, притишив голос: — Факт, слово честі. Головнокомандуючий вжив відповідних заходів: в Москву послані особливі розвідники — найти ці проводи і, коли будемо підходити до Москви, — не допустити до вибуху… Але зате вже повішаємо! На Красній площі! Йолки мальовані! Прилюдно, з барабанним боєм.