ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно — сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.

Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:

— Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.

Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.

Іван дістав із кишені крейцара і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:

— Хто в біді дає, той два рази дає...

Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.

Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший — навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:

— Від доброго чоловіка і крейцар — маєток...

Іван пішов далі.

Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось Села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:

— Дайте, не минайте...

Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові. Дід Кому сказав:

Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?

Жовнір подумав і відповідає:

— Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби-м поклав у дорозі кавалок хліба.

— Най буде так,— погодився старий.— Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.

Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба — файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все гейби прояснилося.

Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:

— Чого не поділили?

— Та, ади, межу переорав. У мене купа дітей...

— Ні, то він переорав. У мене теж купа дітей!

Схопили один одного і лупцюють далі.

Іван розсердився.

— Ану, лайдаки, фіть до торби!

Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі. Мужики почали проситися:

— Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.

Жовнір висипав їх з торби.

— У вашому селі є дідич?—спитав.

— Є, бодай на нього сонце не дивилося!

— Він багатий?

— Го-го, всі оці лани йому належать.

— Ведіть мене до нього.

Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:

— Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.

Пан визвірився на Івана.

— Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.

— А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!

Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:

— Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.

— Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.

Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.

— Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.

Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.

Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:

— Ану, фіть до торби!

Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.

— Годуйте своїх дітей,— сказав селянинові й помандрував далі.

Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.

Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:

— Фіть до торби!

Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.

— Фіть до торби! — крикнув.

Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.

Ходить по місту, прив'язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір'ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як кімачки, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.

Жовнір спитав:

— Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?

— Мачуха.

— Чому-сь така худа?

— Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.

Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня, ґаздиня.

— Чому дівчинці хліба не даєте?

Мачуха відповіла:

— Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.

— Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?

— Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.

Жовнір дуже розсердився.

— Ади, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.

Мачуха зарепетувала:

— Чого причепився, як п'яний до плота? Іди на зламану голову, бо...— І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя. Але той встиг крикнути: