ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
— Ану, фіть до торби!
Як оком кліпнути, мачуха — шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.
— Я тебе витрушу з моста у воду, чуєш? —грозив мачусі.
Та почала просити, благати:
— Не губи, жовніре, душу. Скільки буду жити, то й мухи не скривджу, а дівчинку любитиму, як рідну дитину. Голівку їй помию, дам чисту сорочечку, білим хлібцем нагодую.
Схопила Івана масними словами. Подумав трохи й випустив її.
— Щоб було так, як кажеш, бо через рік прийду на твою голову!
Мачуха потеліпалася назад, а жовнір витягнув сопілку й заграв Коломийку. Почвалав нарешті до великого міста.
На широкому майдані стояв цісарів чоловік, що ревів на всю горлянку:
— Гей, людиська, в цісарському замку чорти звили собі гніздо. Той, хто вижене чортів, одружиться з цісаревою донькою. Де відвага, там і перемога. Зважтеся — смерть або царівна в золоті.
Іван дуже хотів одружитись. Думав то зробити в Коломиї. А тут на тобі — царівна!
— Яка вона на око?
— Як твоя торба навиворіт,— сказали люди, посміхаючись.
«Щож, подумав Іван, оженюсь — не оженюсь, а чортам натру в ніс перцю і дізнаюся, що то за киця та царівна, аби було що розповідати дівчатам в Коломиї».
І жовнір сказав цісарському крикунові:
— Ану заткайся і веди мене туди, куди треба. Я вижену чортів.
Той підвів його до чудового палацу, що підпирав небо. Іван дізнався, що цісарів предок був колись дуже бідним.
Не мав ні хати, ні до стайні що загнати. Ходив, латка, по світу і на людей пускав усіляку ману. Відтак продав чортові душу. Люципер збудував йому отой замок і зробив його цісарем. Він довго царював. А перед смертю підписав цареграф про те, що замок має належати чортам. Нечисті замешкали в цісарському палаці, а нові цісарі мусили жити інде. Хто наважувався зайти в замок, тому пізно було каятися: гинув, як муха. Став Іван перед цісарем і мовив:
— Я вимету чортів, а ти готуй доньці весілля.
— Най буде,— каже цісар.
Дивись, як збрешеш, то матимеш бриндзю зі мною. Жовнір узяв хліба, солонини й міцного тютюну. Сів у куточок замка, покурює, попльовує й чекає. Час тягнеться поволі, як голодне літо,— ніби чорти сточили докупи дві ночі.
Раптом задвигтів замок, затряслися стіни. До зали увійшла добра сотня чортів з деревищем старого цісаря на плечах. Поставили його на підлогу і почали щось ґелґотати. Махають вилами, кривляться один одному, галасують. Іван так напудився, що сорочка на ньому затверділа, але отямився. Коли набридло слухати, встав і гукнув:
— Ану, перестаньте фанаберії показувати!..
До нього нараз кинувся чортище, вже зморщений, як сушений гриб.
— Ми його підсмажимо,— зрадів.— Беріть його!
Іван посміхнувся:
— Ану, всі чорти, фіть до торби!
Дідьки один за одним залізли до торби. Жовнір її зав'язав і почав щосили ударяти торбою в одвірок.
— Ой-йой-йой! — стогнали в ній нечисті.— Даруй, Іване. Зробимо все, що хочеш, тільки не ламай старих кісток.
— Випущу, якщо вам звідси пси марша утнуть.
— Йой, бігтимем скоріше від зайців!
— Мені цього замало. Віддайте цареграф старого цісаря,— і гупнув ними ще раз об одвірок.
— Йой, віддамо, та випусти.
—А я вам не вірю. Випущу наймолодшого, найжвавішого. Як принесе папір, тоді підете всі до дідьчої матері. А як ні, то ні.
Іван проколов голкою дірку в торбі й випустив найменшого чортика. Решта бісів кинулися до дірки, але Іван заткав її голкою — вони вкололися й притихли.
Прибіг чортику до пекла і розповів Люциперові про те, що сталося у замку. Той почухався. Треба ж рятувати добру сотню чортів, бо от-от запіють треті півні. Люципер віддав цареграф. За одну мить папір уже був у Іванових руках. Той прочитав написане, отворив вікно й повитрясав із торби всіх чортів. Впали на каміння й потовклися.
Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.
Іван пішов до цісаря.
— Я вигнав чортів із замка! — сказав, поклонившись.— Тепер давай свою доньку за мене.
— Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона — царівна.
— Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! — образився Іван.
— Ти як зі мною говориш!—почервонів цісар.— Ану, вартарі, замкніть його в темницю.
— Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!
Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.
Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:
— Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.
— А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби-сь більше не обдурював людей.
— Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу...— забожився цісар.
Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!
Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.
БРАТЧИК-ГРИБОК І СЕСТРИЧКИ-ЯГІДКИ[35]
Колись давно-давно стояла під дібровою хатина, а в ній жив лісник з лісничихою. Були у них три донечки, як три бриндушечки, і чорноокий хлопчик. Любов і злагода панували в родині. Лісник був веселий, а лісничиха аж цвіла серед своїх дітей.
У лісі лихо не лазить по деревах, а крадеться всіма стежками до людей. Прийшло і до хатини: тяжко заслаб лісник. Під хатою почала дубати смерть, а на неї нема зілля.
Лісник покликав дітей і сказав:
— Уже мені траву не топтати. Іду від вас. Але знайте, злагода й здоров'я — найбільше багатство. Любіть і не кривдіть одне одного...
Умер неборака. Поховали лісника, а разом з ним — усі гаразди родини. Лісничиха плакала гіркими сльозами і питала, що має робити з дрібними дітьми.
Дівчатка потішали:
— Не гризіться, мамо, ми не пропадемо. Будемо ходити в ліс, збирати ягоди й гриби.
Минули дні у смутку й сльозах. Від того лісничиха теж тяжко заслабла. Покликала до себе дітей і промовила:
— Як мене не стане, то не йдіть далеко в ліс, бо там живе Баба-Злюка, люта, як змія. Вона забирає дівчаток у неволю.
— Добре, мамо, не підемо...
Померла й лісничиха. Сироти довго плакали. Потім хлопчик зробив собі лук і ходив на полювання, а дівчатка збирали ягоди. Люди їх назвали: сестрички-ягідки і братчик-грибок.
Минали весни за веснами, зими за зимами. Діти виросли. Сестрички-ягідки стали такі файні, що ні словом не розказати, ні пером не описати, ні пензлем не змалювати. А братчик-грибок став таким легінем, що коли йшов по лісу, то пташки співали.
Баба-Злюка пантрувала сестричок-ягідок удень і вночі, очей з них не спускала. Сушила собі голову, як їх загулити в свою пастку. І мала загулити, але Батько Лісовий Шум дуже любив дівчаток і попередив їх:
— Не йдіть у темні хащі. Пам'ятайте, що вам наказувала мати перед смертю!
І вони не йшли. Але одного разу ніяк не змогли назбирати ягід на краю діброви. Хотіли вже вертатися додому. Та Баба-Злюка хитра: розсипала перед ними чари, і з них зачервонілися красні ягоди. Сестрички так зраділи, що аж порум'яніли. Збирали й приповідали:
— Буде нам на три дні.
— Братчик-грибок втішиться!
— Понесемо трохи і продати. За них купимо собі білі хусточки!
Вони і незчулися, як зайшли вглиб лісу. Батько Лісовий Шум насторожував сестричок:
— Верніться, дівчатка, бо тут на вас чекає страшна небезпека.
Але дівчатка були такі захоплені, що й не чули голосу свого захисника.
Раптом з-під корча вискочила Баба-Злюка, схопила найстаршу сестричку-ягідку і втекла з нею в гущавину.
35
записано в с. Трофанівці Снятинського району від Г. Савків