ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
— Дам мішок золота. Не доста?
— Доста, пане! Я не люблю торгуватися.
Поїхали до Василя Дрантивого. Його хатина облупана з усіх боків, у вікнах вибиті шибки, із стріхи вітер повиривав сніпки. Коло хати — ні стайні, ні стодоли, ні курника, ні карника. Нема за що пальцем Зачепитися. А на подвір'ї бігала купа дітей — голодних і замурзаних, як циганчата.
Зайшли в хату. Стоїть одна лава, а під стіною солома, покрита лахманами.
Дідич сів на лаву. Господар виліз на горище. Коли злізав, щабель на драбині зламався, і чоловік гепнувся у сінях. Дідич вийшов до нього.
— Видите, пане, яка біда в мене? Гевкнула мною до землі, як Мошко телям. Оце біда!
— Ну, де вона? Давай скоро сюди...— не терпілося панові.
Дрантивий дав дідичеві фляшку, загорнуту в катрання, і сказав:
— Покладіть її коло задньої стіни палацу. Біда буде з вами— її довбнею не виб'єш і димом не викуриш. Але як розкоркуєте цю фляшку — одразу тікайте: біда не любить панів, а тільки мужиків.
— Зроблю так, як кажеш...
Дідич кинув Дрантивому добрий мішок грошей, сів на бричку і помчав, як вітер. Приїхав додому. Поклав фляшку коло задньої стіни, розкоркував і втік до палацу. Але не встиг переступити поріг, як до нього підбігає наймит.
— Пане, коні поздихали. Ви їх запалили у дорозі.
Дідич кинувся до стайні. Але в ту мить з палацу повибігали гості. Кричали на все горло:
— Рятуйте, вогонь!
Палац горів. Від нього загорілися стайні, стодоли і комори. Як настала ніч, все господарство гейби потонуло у вогні. Наймити погріли собі спини і розійшлися, хто куди. Вранці на тому місці, де був дідичів маєток, лежала купа попелу.
Жінка втекла до батька. А що мав робити задимлений, обірваний дідич? Погорював, посумував і почвалав полями. Раптом насунулася хмара, залопотів дощ і посипав град — великий, як горіхи. Все, що росло на ланах, за якусь мить вилягло, ніби толочила цілий рік худоба.
— Біда на мою голову! — сказав собі дідич.— Чого-м хотів, те маю!
Він йшов та йшов. Куди й чого — не знав. Доста того, що як зголоднів, подибав до одної мужицької хати і попросив:
— Дайте чоловікові в біді чогось поїсти.
Його упізнали.
— Ади, це той пан, що купив собі біду у Василя Дрантивого,— й дали йому хліба.
Пан довго блукав селами й містами, лісами й полями. Прибув до свого тестя. Але слуги його не впустили. Пів-днини чекав, доки його жінка таки вийшла на ґанок.
— Чому покинула мене у біді? —спитав.
— Я вже тобі не жінка,— відповіла.
Пані зачинила за собою двері. Що було чинити чоловікові. Подибав у світ.
Приблукав до одного ґазди і попросився на службу.
— Що вмієш робити? — питає господар.
— Все, що скажете, бо я сиджу в біді, як камінь у воді.
— Підеш в поле орати.
— Най буде, ґаздо.
Взяв плуга на фіру, поїхав на поле. Орав днину, другу, а на третю не витримав. Пішов до ґазди й каже:
— Не можу орати, то тяжка робота.
— Тоді йди на легшу — сапати кукурудзу.
Сапав днину, другу, а на третю кинув сапу серед ниви і тікає — куди очі дивляться.
Прийшов до Дрантивого. У того хата новенька, ґонтами побита, з великими вікнами. Коло хати — стайня, стодола, карник і курник. На подвір'ї граються хлопчики, як огірочки.
— Чого прийшли, пане? — спитав ґазда.
Дідич скривився:
— Я прийшов просити, аби-сь забрав свою біду від мене. Бери її задурно.
— Е, ні,— каже Василь.— Що продано, то продано! Мені добре без біди, бо коли є біда в чоловіка, то нема розуму в хаті.
— Твоя біда навчила мене плакати,— поскаржився пан.
— Нічого вдіяти не можу. Що не моє, то не моє. До біди, пане, доріг багато, а від біди й стежечки нема. Ви йдіть тепер у дев'яте село, там живе мудрий чоловік. Тільки він може порадити, як позбутися біди.
Пан узяв у Василя кавалок хліба і побіг. Прийшов у дев'яте село до мудрого чоловіка. Став на порозі, поклонився низенько і скривився, як три нещастя.
— Чого тобі треба, чоловіче?
— Хочу, аби-сьте порадили, як позбутися біди. Я був колись дідичем, всього мав на світі, тільки біди в мене не було. Дістав її у Василя Дрантивого за мішок грошей. Його біда пустила мене з торбами попід чужі плоти. Врятуйте від неї.
Мудрий чоловік довго міркував. Потім сказав:
— Візьміть собі рискаль і за десять днів скопайте той город. Як закінчите, скажу, що далі робити.
Не хотілося копати, та мусив, бо мус — теж великий пан, його треба слухати. Взяв рискаль і вийшов на город. Копав від ночі до ночі, піт стікав чурками з чола. Хотів кинути рискаль і тікати геть, але надія вийти з біди його не пускала. Коли закінчив, мудрий чоловік вийшов до нього й каже:
— Тепер іди на своє поле і так роби три рази по три роки і дванадцять місяців. Як виростуть мозолі твердіші від дерева, тоді й біда спудиться і втече від тебе аж за три моря.
Пан вислухав його і махнув рукою:
— Я хочу, щоб біда пропала без роботи.
— Такого не буває.
Пан нічого не сказав. Пішов, сопучи, своєю дорогою. Не знаю, чи послухав мудрого чоловіка. Якщо так, то добре, а як повіявся по світу пошукати дурніших від себе, то най іде на зламану голову!
ЯК БІДНИЙ ЧОРТА ОБДУРИВ[38]
Жив собі на світі бідний чоловік. Він нічого не мав коло хати, а лише купу дітей, голодних і обірваних. Бідолаха не міг ні до чого доробитися, бо як щось і принесе до хати, то ніби кине камінь у воду.
Чоловік день і ніч увихався у пана. Одного разу, коли біда ще дужче прикрутила, пішов до дідича й сказав:
— Поможіть мені, бідному, бо, ади, пропадаю.
Пан відповів йому:
— Чого-сь бідний? Бо-сь дурний. А чого-сь дурний?
— Бо-сь бідний. Іди звідси на псю-маму, бо не можу дивитися на тебе.
Зажурився неборака. Іде додому — аж згорбився. Раптом чорт стає йому посеред дороги.
— Що, бідуєш, чоловічку?
— Бідую, Антипку.
— Пан вигнав на псю-маму?
— Вигнав, Антипку.
— А ти хочеш жити по-панськи?
— Хочу, Антипку.
— То повісся на золотий гачок. Я заберу твою душу.
— А скільки мені заплатиш?
— Триста тристенних.
— Файні гроші. Давай їх сюди, бо присіла біда.
Через якусь хвильку чорт приніс мішок грошей, кинув перед ним і спитав:
— Коли задриґаєш ногами?
— Через десять років.
— Добре, я прийду за твоєю душею.
Бідний уже не був бідним. Накупив за гроші всілякого добра. Жив, ґаздував і потилиці собі ніколи не чухав.
Десять років минули дуже скоро. Чоловік не мав бажання вішатися на золотий гачок. Почав думати, як має обдурити чорта.
Коли настав останній день, зробив собі залізні постоли і пішов у поле. Того року соняшники були дуже файні, як золоті. Він знайшов великого гарбуза, прив'язав до крижів і убрав наопашки сардачину. Потім, прив'язав один кінець очкура до соняшника, а другий — до шиї. Приліг, висолопив язика, вивалив очі. Став таким!, що хоч «алілуя» над ним співай.
Чорт прибіг, помацав — чоловік не дихає.
Штрик його вилами у крижі — чоловік анічичирк. Розпалив вогонь йому під ногами, а той — ні мур-мур.
— Ох, спізнився я,— сказав чорт.— Його душа вилетіла з грудей. Треба наздоганяти.
Чорт побіг. А чоловік виспався, встав, підтягнув портяниці й подався додому. Жив собі добре, доки не розтринькав усі триста тристенних.
СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ[39]
То діялось так давно, що найрозумніший чоловік не скаже, коли воно було. Досить того, що в одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в злагоді й любові, але гараздів не знали, хоч мужик робив до кривавого поту. У них було шестеро дітей, а поля мали на заячий скік. Коли найстарший син Грицько вже міг з'їсти за один раз повну миску колоченої квасолі, батько сказав:
— Ти, парубче, уже став великий. Іди собі між люди шукати щастя-долі. Не роби кривди нікому, не смійся ні з кого, поважай людей і шануй своє здоров'я. Як треба буде найматися, то не наймайся ні в білого, ні в чорного ґазди, а тільки в рудого. Не забудь.
38
записано в с. Серафинцях Городенківського району від М. Бондарчук
39
записано в с. Балинцях Снятинського району від Г. Винничука