ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
— Чоботів захотів! Ходи в постолах, бо ти є мужик. На ніч не роззувайся — спи у постолах.
— Добре, паночку, більше роззуватися не буду.
Василь файно поснідав і чухає потилицю:
— Що маю робити?
— Бери косу й нараз іди косити! На обід не приходь — донька принесе їсти.
Наймит узяв косу, але без кіссяти, і поплівся в поле. Ліг на межу й захропів. На обід його розбудила панова дочка. Дівчина здивувалася:
— Ти не вкосив ані стеблини?
— А чим я мав косити? Пан веліли взяти лише одну косу, а про кісся, брусок і кушку навіть не згадали. Я ж повинен слухатися пана і не касувати його розказу. Давай мені- обідати.
Василь поїв, ліг спати. Панова донька принесла тим часом кісся, брусок і кушку. Розбудила наймита. Він набив косу, потягнув по ній пару разів бруском. Потім сказав дівчині:
— Сідай та поговоримо. Увечері підемо на вулицю?
Василь був леґінь файний, подобався дівчині.
— Я б пішла, але тебе не пустять. Ти маєш кукурудзу теребити. Підемо вже завтра.
Забрала торбу з порожньою мискою і пішла додому. Василь ще встиг кілька разів махнути косою, як сонце помалу почало заходити. Поклав косу на плече і теж пішов додому.
— Як косилося? —спитав його пан.
— Добре, але ще не закінчив.
— Зараз повечеряй і стереби мішок кукурудзи. Не забудь лягти у постолах.
— Файно, пане,— відповів Василь.
Пішов до стодоли і заліз у солому. На сніданок пані дала йому миску гальоп-зупки. Він висьорбав і знову пішов у солому. Пан закричав:
— Ти чого спиш у робітню днину?
Василь вийшов надвір, подивився на небо і каже:
— Зараз буде дощ. Я ліпше вижену коней на пасовисько, бо вони, ади, вже застоялися у стайні. Ще можуть вкалічіти!
— Нєх бендзє,— мовив пан.— Але щоб ти там задурно не сидів, то візьми два мішки клоччя і сплети мені мотуззя.
— Це я добре вмію, пане. Я такий мотуз ізсукаю, що не соромно вам буде і повіситись на ньому.
— Ну-ну, не теленькай язиком!
Узяв Василь два мішки клоччя і погнав коней на пасовисько. На дорозі здибав Мошка-ганделеса, який їздив по селах і вимінював на крони всіляке дрантя. Василь кинув міхи на Мошкову фіру і заправив:
— Дай мені якусь шустку, пів-ока горілки і пачку турецького бакуну.
Мошко забрав клоччя і дав Василеві все, що він просив.
На пасовиську наймит випив горілку, запалив собі файку, як доброго року, і почав чистити камінчиком оту дурну шустку. Вона заблищала, як золота. Більше не мав, що робити. Ліг на травичку і заснув. Як зайшло сонце, прокинувся, сів на коня й поїхав додому.
— Де мотуззя? — спитав пан.
— Я, пане, не плів, бо був гарячий день. Клоччя так пересохло, що почало рватися в руках. Лишив-им його в полі, аби відійшло трохи від роси. А вже завтра зранку візьмуся до роботи. Аби рано встати, не буду навіть постоли скидати.
— Нєх бендзє,— мовив пан.
— Вночі пішов дощ. Пан втішився, що клоччя намокне. Ото будуть мотузки!
Василь пішов у поле. Спутав коням ноги і ліг спати.
Увечері пан спитав:
— Де є мотуззя?
— Не плів-им, пане, бо клоччя було замокре. Аби не пропало, я накрив його своїм сардаком. І завтра буде акурат.
— Досить мене дурити, пся крев! — розлютився пан.
На другий день рано поїхали на поле обидва. Але Василь не поспішав і гнав коней так, аби приїхати якраз після заходу сонця. А щоб панові пустити в очі диму, почав розповідати:
— Я колись служив у одного дідича, що мав великий ліс. У тому лісі є велика скеля. Дідич щороку йшов до скелі і тричі бив по ній своїм носом. Ударить раз — із скелі посиплеться цілий мішок золота, ударить другий раз — Має мішок срібла, вдарить третій раз — збирає мішок діамантів. Він більше не бив носом, бо трьох мішків було йому доста на цілий рік.
Пан аж підскочив:
— А ти не повіз би туди і мене? Може, і я б натеребив носом якийсь мішок грошей.
— Можу, пане, туди повезти не тільки вас, але й вашу паню. Все-таки два мішки грошей — то не один. І я щось заробив би коло вас.
— А чому ти, Василю, не служив там далі? — цікавиться пан.
— Не міг. Там такі блохи, як ваші барани.
— Василю, твій язик плете щось не те!
— Не вірите, паночку? Тоді подивіться, які там гроші сипляться зі скелі, коли вдарити носом...— і Василь показав шустку, яку начистив камінчиком на пасовиську.
Пан приклав її до носа і сказав:
— Ади-и-и, пахне скелею!
Приїхали у поле тоді, коли вже стемніло. Почали шукати міхи з клоччям. Василь водив пана по всьому пасовиську, але міхів ніде не було. Побачили вогник.
— Йой, пане, там вовки! Тікаймо, бо вони з'їдять нас з постолами.
Пан так перепудився, що скочив на фіру і закричав:
— Гони, Василю, борзо!
Наймит не пилувався. Довго поправляв збрую, а потім довго шукав батога. Ще й приповідав:
— Не так мені шкода того клоччя, як сардака, бо теплий був сардак. Може, ще пошукаємо?
— Гони коней борзо!
— Ну то лягайте на помостину, щоб ті вовки не уздріли нас.
— А ти, Васильку?
— Мені себе не шкода! Як нема сардака, то най і мене вовки з'їдять.
Пан ліг на помостину, Василь накрив його бур'яном. Відтак ударив коні батогом і погнав по шанцях і ярах. Пан обтовкся, як просо у ступі, але мовчав — боявся вовків. Потім почав просити:
— Трошки легше, Василю. Гониш, як на вогонь!
— Потерпіть, паночку, зараз буде легше...— І заїхав у річку по самі клюпаки. Вода залляла помостину. Пан захлинався і почав кричати:
— Потопаю, Васильку!
— Випльовуйте воду, пане, випльовуйте... Зараз будете коло своєї пані.
Приїхали додому. Пан був мокрий, побитий, вимащений болотом. Тремтів, як пес у сльоту.
Рано-раненько Василь прокинувся і прийшов до пана,
— Вставайте, паночку, бо треба їхати за клоччям.
— Їдь сам, бо я не можу. В мене пропасниця. Не чую своїх кісточок.
— Ну, спіть, паночку, мені вас дуже шкода. Василь поїхав. На дорозі здибав цигана.
— Купи у мене коні і віз,—сказав.
— За скільки?
— За сто ринських.
Циган заплатив. Василь сховав грошики у пазуху й вернувся додому.
— Знайшов клоччя? —спитав пан.
— Не питайте, паночку. Сталося лихо. Коли я під'їхав до пасовиська, то з-під сардака вискочили вовки і з'їли ваших коней. За якусь хвильку вони навіть конячі кістки порозносили по полю.
Пан тяжко застогнав.
— Іди хоч віз привези.
— Не можу я, паночку. Там вовки мене з'їдять. І хто, тоді вас повезе до скелі?
Доки пан видужував, наймит нічого не робив, тільки добре їв. Одного дня він каже панові:
— Треба купити того кота, що буде ловити блохи в лісі. Давайте п'ятсот ринських, я поїду на ярмарок.
— Їдь, Васильку,
Василь побув на ярмарку весь тиждень. Гуляв, пив, добрих людей частував. Потім приїхав додому.
— Ну, де той кіт? — спитав пан.
— Я його прив'язав до верби коло того місця, де стоїть скеля з грішми.
— Скільки заплатив?
— Не знаю скільки. Мені ще лишилось пару шусток, але я їх проїв.
Василь пішов до майстра й замовив дві дубових тачівки. Приніс до панського покою і сказав:
— Завтра, паночку, їдемо до скелі, але сьогодні ви запишете на мене половину маєтку. Як зробите, то добре, а як ні, то я піду собі до іншого пана.
Пан узяв паню до покою, і почали радитися.
— Записуй, чоловіче,— порадила жінка.— Як принесемо від скелі кілька мішків грошей, то віддамо наймита до цісарського війська. Там йому буде кінець!
Пішли до війта і переписали на Василя Тягниверітку половину маєтку. Потім почали готуватися в дорогу. Коли все було на возі, Василь сказав:
— Тепер, прошу панство, будемо робити великі носи. Нате, пані, тачівку і тримайте коло носа пана, а ви, пане, нате другу і тримайте її коло носа пані. Я буду рахувати до трьох. Як скажу три — бийте щосили одне одного по носі. Не шкодуйте тачівки! За це вам посипляться мішки золота.