Брати Кошмарик, Магістр і я

— То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси?

— Будь ласка, — Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. — Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи.

Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме — дружба з першого погляду! Дружба між ними і мною, між стомленим літнім чоловіком і двома чотирнадцятирічними хлопчаками, між чоловіком, який пише (багато років і не без певних зусиль), і «фірмою» всебічно геніальних братів Кошмарик.

Власне, тому я зовсім не здивувався, побачивши над кронами дерев типовий нерозпізнаний літаючий об'єкт, — літаючу тарілку діаметром близько двох метрів, яка кольором трошки скидалась на ясну хмарку в чистому небі. Вона поволі, плавно опускалась на середину галявини, якраз на парашутистський ковпак магістра Вернигори, але за три дециметри від того ковпака спинилась. Випустила з себе чотири телескопні ноги й сіла на траву. Магістр під її прикриттям знову змінив убрання на куховарський ковпак, білий кітель і білі пантофлі. Марек розставив крісла, а «Нелок» розсунув свою верхню кришку. Магістр одним стрибком опинився на поверхні літаючої тарілки, точніше, столу, і почав із різних припасів готувати сніданок. Отже…

Ні. Пробачте, будь ласка, але час біжить так швидко, що я не можу розповідати про той другий сніданок, який можна було б назвати справжнім бенкетом для справжніх вимогливих гурманів. Я не вимогливий. Тільки побоююсь, що під час того лісового сніданку на траві моя зайва вага помітно збільшилась. Тому краще змінити тему розмови. Точніше, повернутися до головних справ.

Власне кажучи, я вже досить багато дізнався про можливості й здібності братів Кошмарик і з певним довір'ям міг прийняти запрошення співробітничати з ними. Що мені ще в усьому цьому сподобалось? Коли ми почали снідати, Ярек сказав, що батьки не згодилися, щоб їхні геніальні нащадки не ходили до школи. Від дитячого садка вони їх поблажливо звільнили. Але потім треба було день за днем, рік за роком висиджувати всі класи. Братики опрацьовували вже програми університету й політехнічного інституту, а на уроці арифметики вчителька запитувала: «Чому дорівнює сімнадцять додати дев'ятнадцять?» Тоді більш слабий в математиці Ярек розважався тим, що підносив ці обидва числа до третього, п'ятого і сьомого ступеня, а більш сильний у математиці Марен розмірковував над окремими проблемами з загальної теорії чисел. Більше того, з першого класу неповної середньої школи й до сьогоднішнього дня брати К. — на вимогу батьків — поводилися дуже стримано. В основному вони вчилися на скромні четвірки, а не на п'ятірки, що зрештою іноді бувало для них важче, ніж розв'язати якусь найскладнішу проблему з фізики чи з біології. Так само важко, як, скажімо, примушувати антилопу, щоб у перегонах на одну милю зі слимаком вона програла. А якщо вже обігнала, то лише на крок.