Брати Кошмарик, Магістр і я

— Що ж це за подорожі?

Ярек і Марек один поперед одного загукали:

— Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!

— Із Гомером під Трою!

— З Яном Длугошем[4] на Грюнвальдські поля!

— З Коперником довкола Сонця!

— І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!

— З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».

— А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?

— А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським[5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом[6] па «Бал в опері»?

— А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується?

— Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта?

Я зрозумів!

Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя — потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана[7] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути.

І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома.

— Друзі! — сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали.

— Дорогі друзі! — повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. — Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди.

Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами.

— Отже, слухаю, — додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному.

Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього майданчика пагорба.

— Тут немає чого багато слухати, — сказав він. — Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись — це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив.