Брати Кошмарик, Магістр і я

— Вірю, — шепнув я, злегка затремтівши.

— Вам холодно?

— Ні. Я просто так тремчу.

— Адже вітру немає.

— Однак, — признався я, — в голові в мене протяг.

— Чому ж це так?

— Ну, — пояснив я вже більш упевнено, — я пробую самопристосуватись до обставин.

— Дуже доречно.

І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою.

— Будь ласка, зараз же поясніть мені,— вигукнув я, — чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?!

— По-перше, — сказав магістр, — тому, що я так захотів.

— По-друге, — засміявся Ярек, — щоб було смішно. А насамперед…

— Що насамперед? — спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка.

— Насамперед, — відповів він, — ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій — не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати.

— Мені надзвичайно подобається таке маскування, — признався магістр, дивлячись мені в очі. — А вам ні?

— Ах, звичайно, так! — закричав я. — Мені страшенно подобається. Але…

— Але що?

— Але, — я знову звернувся до Марека і Ярека, — нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати.

— Вибачте, — втрутився магістр. — На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб.

Дві секунди він прислухався.

— Де ми заховаємось? — запитав я.

— Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок.

— Ходімо! — вирішив Ярек.

Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки.

Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно.

Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку.

Ярек усміхнувся.

— Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате?

Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха.

— Другий сніданок, — промовив він, — уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення.

— Про що ви говорите, хлопці? — вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. — Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки?