Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
— Ми почали побоюватись за Марека, — зітхнув Ярек. — Він перестав спати, їсти, грати в теніса з мамою і в шахи з татом. Нарешті ми примусили його тиждень відпочити. Я навіть погрожував, що будемо знімати з нього пристріт… за рецептом благословенного Нонпареля з Гімільсбаха біля Брать диса… За цим рецептом виготовлялися ліки з суміші термічних нейтронів із швидкими.
— Я трохи злякався, — признався Марек. — У мене алергія на цю суміш. Ось спробуйте, наприклад, змішати частки полонію з берилієм і понюхати. У вас одразу ніс зробиться як чобіт. Тому я погодився відпочити.
— Вибачте, — озвався магістр. — Але недалеко від нас дві екскурсії. Неповна середня школа з Ланцкорони й слухачі журналістських курсів з Варшави… Журналісти займаються проблемою охорони природного середовища.
Мене зацікавив такий збіг обставин.
— А може б, і вони?
— Напевно ні,— відповіли в один голос брати Кошмарик.
— Чому?
— Подивіться на нас, — сказав Ярек. — Одна літаюча тарілка, один гном, двоє близнюків і так званий популярний літератор. Ви думаєте, що, побачивши нас, вони почнуть писати про охорону середовища?
— Магістре, — мовив Марек, — будь ласка, відішліть «Нелока». А ви віддайте стільці. Посідаймо на землі.
За хвилину магістр налагодив і відіслав «Нелока», а сам у парашутистському вбранні зник між ліщиною.
А Ярек вів далі:
— Бачите, пане Єжи, якби ви були, наприклад, тренером збірної футбольної команди, а ми — хокеїстами з «Підгал-ля», то журналісти одразу заходилися б писати десять репортажів і зробили б п'ятнадцять інтерв'ю. А тема охорони природи?.. Це привід для екскурсії. Та кому хочеться про це розповідати й писати? Одному з тисячі. Кого обходить, що люди, які дихають отруєним повітрям, усе частіше хворіють? Що чиста вода з водогонів зовсім не чиста. Що гинуть ліси. Що річки несуть косяки мертвої риби. Що купання в деяких озерах схоже на купання в міському каналі. Що…
— Досить, Яреку, — перебив його старший брат. — На все свій час. Спочатку розкажи до кінця магістрову історію, а тоді порозмовляємо про найважливіші справи.
Ярек кивнув головою.
Повз нас саме прийшла екскурсія — вісімнадцять молодих людей з проникливими очима й страшенно знудженим виразом на інтелігентних обличчях.
— Нам уже скоро час додому, — сказав Марек. — Яреку, говори.
— Отож, пане Єжи, — Ярек підняв угору палець, — ніколи по знаєш, що й для чого може придатись і хто кому може допомогти.
— Наприклад?
— Наприклад, Маренові допомогла «група сильних у лупцюванні».
— А це що таке?
— У школі на нашому поверсі навчалося п'ять четвертих класів. Пригадую, що ми тоді були теж у четвертому. З тих п'яти четвертих класів зібралася група з дванадцяти учнів. Так звана «група сильних». Вони всі й справді були дуже сильні, боляче били, руки в них — наче палиці, кулаки — завбільшки як ослячі копита, — і майже всі розумні, як осляче вухо. За винятком ватажка групи, всі вони були нікчемами. Чому вони звалися «групою сильних у лупцюванні»? Дуже просто. Тому що ця зграя робила що хотіла, з ким хотіла. Якби хлопчаки зібралися разом, вони змели б «сильних» у підземелля Старого Кракова. Але вони ще не розуміли, що треба діяти разом. Хто-небудь із «сильних» ловив хлопчаків по одному за вухо й питав: «Відлупцювати тебе, мікроорганізме?» І «мікроорганізми» робили все, що він їм наказував: віддавали йому гроші, найкращі авторучки, трамвайні квитки, сніданки тощо.
— А як ви до цього поставились?
— Ми ще не могли проявити себе. Тільки одного разу зробили їм попередження. Вже з рік тато займався з нами дзюдо. І коли двоє «сильних» у безлюдному місці зачепили Марека, він прийшов додому посміхаючись, а вони — плачучи.
— Наступного дня ватажок запросив нас до своєї групи. Ми нічого йому не відповіли. Він вибачився і змився. А ми сказали собі: з цим треба покінчити. Вирішили, що Марек на якийсь час облишить конструювати магістра. Я теж кілька днів перепочину від складання програми для пана Діонізія Вернигори. І ми разом натрапили на гарний атлас під назвою «Комахи». Які комахи? Ну хоча б, наприклад, комар, блощиця, золотоочка тощо. Всі гарненькі, маленькі й дуже в'їдливі. Ми промовили в один голос: гарненькі маленькі й дуже в'їдливі. В Марека відразу виникла цікава ідея.
— Саме так, — підтвердив Марен. — До того я помилявся. Почав робити Вернигору великим, щоб поступово його зменшувати. І що ж?
— І вийшла халтура, — промовила ліщина магістровим голосом.
— А тепер, будуючи всіх комах, я зрозумів, що від золотоочки поступово дійду до магістра.