Брати Кошмарик, Магістр і я

Ми на довгий час задумались (магістр також). А потім Ярек почав розповідати далі про ту подію.

— Отже, батько уважно й спокійно вислухав тітку. Наступного дня узяв відпустку до того часу, поки повернеться мама. Коли вона приїхала, він повторив їй усе, про що довідався від бідолашної Розалінди. Ми слухали їх без страху, але занепокоєно. Нарешті мама сказала, що в усьому цьому треба навести якийсь лад. Батько погодився, що все це треба розумно залагодити. Мама спитала: «Під яким гаслом?» — «Сімейна таємниця і сімейний порядок», — сказав батько. Потім вони почали сміятись і сміялись аж до сліз. Ми теж підсміювались і тієї ночі обидва бачили чудові кольорові сни.

— А наступного дня?

— Наступного дня? — перепитав Ярек. — Тільки наступного дня почалося справжнє життя. А справжнє життя навіть у манежі буває тяжке й складне.

— Що ж сталося?

— Батьки на цілий місяць повернулися зі своїх зірок на землю. До своїх любих малюків. Взяли місячну відпустку й після того вечора, коли вони так довго й весело сміялися, настало п'ять днів і п'ять ночей дивної, тривожної тиші. Вони привезли додому цілу бібліотеку. Здавалося, ніби все було гаразд, але по їхніх очах ми бачили, що справа серйозна. Хоч те, що трапилося, перестало їх смішити, зате почало ніби турбувати. А ще гірше було те, що досі ми вчилися тільки за допомогою радіо й телебачення. Виключно радіотелевізійний спосіб виховання. Це означає, що в нашій освіті була величезна прогалина. Дещо нам вдалося вловити з написів на телеекрані, але це було найнижче від найнижчого рівня.

— Ви не вміли читати? Ані читати, ані писати?

— На жаль!

— Ми читали дещо по складах, як старші діти в дитсадку. Але насправді це було двоє неписьменних. Ми пробували підглянути, яку літературу читають батьки, проте нічого не виходило. Мовчання ставало все глибшим, дні ставали все похмурішими. Нам почали снитися слинявчики, колиски, соски, брязкальця, клейоночки, пелюшки. Жах! Але нарешті…

— Настав шостий день!

— Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх.

— Ще й як! — докинув Марек.

— Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось.

— На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно.

— Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки.

— Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося.

— Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати.

— Вони хотіли знати, що ми вміємо.

— Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови.

— Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.

Ярок теж засміявся.

— Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?

— Повних шістнадцять.

Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:

— Чистісінький кошмар!

— Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.

— І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».