Щоденник національного героя Селепка Лавочки

4 грудня 1944.

Приїхали до нас гості. Був якийсь чоловік з комітету, що мав нас чогось навчити, але, на щастя, не говорив нічого, тільки, підпивши собі, ліг спати. Ми бачили, як гасне каганець освіти, але не будили, хай спить!

А другий якось натрапив на мене. Вони мали донести опісля про настрої в Дивізії.

— Що ж, пане Лавочко, свіже повітря тут маєте.

— Не знаю, пане професоре, — кажу, — не знаю. Я курець, і де б я не був, усе дихаю тим самим повітрям.

Професор записав це.

— А не маєте ви труднощів з німецькою мовою?

— Я — ні. Але німці.

Записав.

— А що думаєте про майбутнє?

— З нас ніхто не питає циганок чи віщунів.

Він мені сподобався. Питав про важні речі і вибрав до цього мене, Селепка Лавочку. Це був симпатичний пан.

— А що думаєте робити по війні?

— Не знаю. Я собі все кажу: як перескочив, не кажи ще гоп, а наперед подивися, в що ти скочив.

— Дуже розумно, — сказав пан з комітету. Я чекав, що він буде питати далі.

— Ви жонатий, чи кавалер?

— Та тепер трохи жонатий…

— Ага! Хе-хе-хе… А не думаєте закласти родини?

— Чому ні? Але на це треба відповідної дівчини, пане професоре. Бо дівчина мусить мати те щось, інакше тратить своє значення. А що це є, можна сказати. Це є… Я думаю: Це є, це є те "щось"!

Пан записав. Опісля розглянувся і зашепотів:

— А ці троє… е… е… вони в що грають?

— В очко.

— А високо?

— Високо. На слово чести. А часом підвищують до 5 феників.

— Ага! Ану, спитайте, чи не потребують четвертого?

Ті троє відмовили, пан засміявся ніяково, і зараз же після цього я побачив, як він мчав автом до міста.

Я пішов до грачів кібіцувати. Тому, що часто приглядаюся до їхньої гри, знаю вже всі потрібні трюки, застрашування, підсідки й інші закони шулерства. На цій підставі зможу заграти собі на тому світі в очко щонайменше з Карлом XII або з камердинером Наполеона!

А ті троє далі грають.

7 грудня 1944.

Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.

У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.

Щоб написати таку книжку, треба мати відповідні матеріяли. З кухні, і з рідного, гарного письменства. Перше, я записав з М. Хвильового те, що сказала Аглая:

"М'ясо завжди залишається м'ясом!"

Це дуже геніяльна думка! А далі ця пані каже:

"І в м'ясі жодних людських початків не може бути!"

Тут я маю сумнів, що Аглая думала логічно. Поза тим, з писань Хвильового наші зробили велику політику. Так воно вже є у нас. Коли французи хочуть дати велику моральну науку, цитують щось із Ляфонтена, англійці накручують фільм, німці замикають до кацету, а ми пишемо політичну брошуру.

Від селепка, що воював у Андерса, під Монте Касіно, і пізніше прийшов до нас, я записав, як робити італійську салату. Для цього потрібно одного, щоб наливав оливи, другого, щоб докладав салати, третього, щоб посипав сіллю. Ще один селепко мусить бути для того, щоб це все мішати. Врешті треба дурних, щоб це їли.