Щоденник національного героя Селепка Лавочки

З розпуки я звернувся до духовної частини. Отець Левенець сидів проти мене, хлопець, хоч до рани прикладай, з биндою боєвого хреста з-під Бродів. Я розповів усе, як на сповіді. О. Левенець посміхнувся:

— Ви залишайтеся на своєму місці. Кожний мусить стояти там, де стоїть. Бо Дивізія має багато ворогів: большевиків, поляків, німців і паскарів. А поза тим не знаю, хто тут є від тих справ.

Я вичистив отцеві його бродську медалю, опісля вийшов зробити щось інше, а потім попрощався.

Вийшов і наскочив на Олега Лисяка.

Я знав Олега вже здавна, і все виступав перед ним, як дуже розумний чоловік. І тепер я сказав:

— А дивіться! Копу літ! Так, так, життя складається з багатьох… багатьох… не знати чого!

Лисяк засміявся.

— Ти, Лавочко, завжди був селепком. Був, є і будеш.

Він був так званим звітодавцем. Це слово видумали мовознавці спеціяльно для нього та ще для Мирона Левицького, Луцького і Степана Конрада. Щодо Луцького, то я його ще не бачив. Він умів цілими роками десь бути і не бути. А коли Лисяк спитав мене, чи я не бачив де Конрада, я сказав:

— Говорили одні, що згинув, інші, що живе. Я сам, правду сказавши, не вірю ні одним, ні другим.

Ми говорили ще кілька хвилин, але досить недоречі, бо Олег був тоді закоханий. Я пригадав собі те й почав розмову на приємну для нього тему:

— Чоловік і жінка, — сказав я, — це так, як дві рівнобіжні лінії, які стикаються тільки тоді, коли їх до того змусити.

— Чому змусити? — спитав Олег, помітно зіритованим голосом.

Я подумав, що моє порівняння не припало йому до вподоби, і я поправився:

— Ви не гнівайтесь, але це тому, що, власне, кров у народі мішається здебільша при помочі подружжя.

Хоч я одного разу, ще перед війною, брався направляти йому радіо, він теж не знав, як мені помогти у службовій справі. Але порадив таке:

— Ти, Лавочко, піди просто до сотні, і службовому селепкові скажи, щоб зателефонував до твоєї сотні, що ти призначений до штабу. Телефон зі штабу — річ свята і, там тебе відпишуть, тут запишуть, і — готово!

Я так і зробив. Службовий порозумівся з моєю сотнею, але там хотіли говорити зі мною. Я взяв слухавку.

— Тут штабна сотня, стрілець Лавочка! Хто це?

— Лавочко! Тут Юсько! Що з тобою?

— Я тепер у штабі. Через мене будуть іти накази до вас.

— Лавочко! Ти мене кидаєш? Тепер, коли ми рушаємо?

— Рушаєте? Куди?

— Це ти повинен там знати, в штабі!

— Ага, вже пригадую, так, так, їдете на Чехи.

— А ти, Лавочко, лишаєш мене? Розходимось? Я зітхнув. Що зробити? Служба пес, служба свиня!

Повісив слухавку. Було тихо. Мені таки справді стало шкода моїх друзів, які не одне лихо пережили зі мною; промайнув мені перед очима і вишкіл, і Броди, і все вояцьке життя. І врешті, Юсько, що в однострої був до мене так подібний, як одне яйце Колюмба до другого.

І я не витримав. Хильцем, тихцем, вийшов зі штабу і пішов на станцію. Була ніч і протилетунське затемнення. Але ціла армія небесних зір освітлювала мені мій новий геройський шлях.

І було темно, хоч око виколи.

20 грудня 1944.

Дістав листа від дівчини. Пише, що приїде до Жіліни. Беру відпустку на завтра.

22 грудня 1944.

Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина. Такі гарні, завжди здивовані очі. Вже знаю, що мене зловило. Ці очі. Вона єдина людина, що ще чомусь дивується. Каже, що її недавно навіть фотографували до газети. Я спочатку воював успішно язиком, але скоро зужив цю національну енерґію. Вона здебільша мовчала. Врешті й я замовк. Глядів тільки на її чудесні губи, що були червоні, як… як що? Не можу собі пригадати, як що. Опісля ми пішли до парку, взялися за руки й підспівували собі цю знану пісню. Ви її теж знаєте: