Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— І паршивий білоруський романтизм, — сказав Мар'ян. — От уяви собі таку мою гіпотезу. Все розбите. Порятунку нема. Повсюди гасають шпики. Поплічники на палях хриплять. І в усьому винен з самого початку князь Вітовт Федорович Ольшанський. Йому на відкуп було віддано Кладзенське староство. Він гріб несамовито і ще чимало грошей здер з нього на свою користь. Через нього тепер людей вішають. А його дружина, як і в баладі, — ангел. Що, не могли вони ту казну, скарб той, забрати і втекти? Щоб хоч частку награбованого віддати жертвам?
— Гіпотези, — сказав я. — Звідки той поет міг знати?
— А ти подумав, скільки архівів, сімейних переказів, чуток, легенд зрештою могло зникнути за сто з лишком років? З війнами, та пожежами, та революціями? Певне, щось знав.
Він знову закурив. Не треба було йому робити цього.
— І ось у 1612-му, — він випустив кільце диму, — цей чоловік, цей «чернець» зникає. Найцікавіше, що зникає і вона. Чи втекли, чи вбиті були, хто знає? Найімовірніше, що втекли. Бо ось свідчення копного судді Станкевича[3], що погоня князівська була, бо ті нібито забрали ольшанський скарб, але він, Станкевич, волею своєю погоню ту зупинив і гнатися, під погрозою смертної кари від короля, не дав. Може, якийсь інший загін князя наздогнав утікачів і вбив? Ні. Ось у тому ж копному акті клятва Вітовта Ольшанського на Євангелії, що не вбивав і нема крові на його руках і що після останньої його зустрічі з ними, коли підстеріг, як втікали вони з Ольшан, такі й такі свідки знають, що були вони ще через два тижні живі… А втім, їхні сліди зникли. Ні в якому місті аж до Вільно, Варшави, Києва слідів їхніх нема.
— Мало що могло бути. Жили тихо, от і нема. Хоча спробуй ти, проживи тихо з таким багатством.
Раптом яскрава думка сяйнула мені в голову.
— Стривай, а навіщо там було бути копному судді Станкевичу, людині з роду білоруських шерлок-холмсів, сищику з діда-прадіда? Адже у шістнадцятому-сімнадцятому століттях не було майже жодної гучної справи, щоб її хтось із Станкевичів не розплутував. Аж до славнозвісного дуриницького вбивства.
— Отож-бо й воно! Саме в цей момент король призначив ревізію маєтків і прибутків князя Ольшанського.
— І…
— І ревізія та закінчилася нічим. Увесь скарб зник. Зникли ті, що забрали його. Зникли всі розрахункові книги, документи, навіть родові грамоти. Усе зникло. Племінникам князя Вітовта довелося їх поновлювати. А через це з них пізніше дуже сміялися і, коли хотіли поглумитися, сумнівалися, чи такий уже насправді старожитній їхній рід, чи не записали вони самі себе в різні там привілеї і книги. А в них і багатства дядькового, казкового, не лишилося, щоб хоч розкішшю заткнути роти, замазати очі.
— Племінники? Чому? І невже оте слідство не докопалося?
— Так, не докопалося. Так, племінники. Бо через рік після початку слідства князь Вітовт Ольшанський раптово помер.
Ми мовчали. Сльотавий день за вікном почав тьмяніти.
— Але чому слідство? — запитав я.
— От і я думаю — чому?
— Випливли події столітньої давності?
— Кого вони цікавили? Навіть коли були якісь злочини, то що, онукові відповідати за діда? Через сто років?
— Могли поласитися на гроші. Державна скарбниця була пуста.
— Дурниці. Податок би новий краще наклали.
— То, може, на відкупі князь крав і попався?
— Теж нікого не цікавило. Заплатив одразу всю суму, отримав староство в оренду, а там кому яке діло, навіть коли б ти і втричі більше вибив з населення?
— Мо', справа повстання? Зв'язок цієї… уродженки Мезецької з проводирем?
— Ольшанського торкалася справа. Мезецьких чіпати б не стали. У 1507 році якась прабабка нашої героїні була «серцем і душею» великого князя Жигмонта. І відтоді — дуже наближені до королів, дуже довірені люди.
— То, може, досліджували зникнення княгині Ганни?
— Пізніше вона зникла. Слідство вже з місяць тривало. Бач, скільки версій: давня змова — відкуп — події повстання і те, як вони відбилися в сім'ї князя.
— А може, і те, й друге, й третє.
— Може бути. От і взявся б. Візьмися, га? Ось тобі й тема для чергового розслідування.
Свята Агнеса дивилася на мене, благально склавши руки. Я не міг відмовити їй.
— Подумаю, — сказав я. — Але послухай, Мар'яне, який може бути зв'язок між подіями тих часів, та ще розділеними між собою цілим століттям, між цією книгою з Ольшан, давно позабутою, нікому не потрібною, окрім музею та таких, як ми з тобою, і тим, що якісь бариги від мистецького бізнесу дзвонять тобі, ходять під вікнами і так далі. Може, й під вікнами зовсім не ті, що дзвонили.
3
Суд копний — суд сільської або міської громади в середньовічній Білорусії. Станкевич — славнозвісний слідчий і суддя білоруського середньовіччя (зокрема — справа Марини Достоєвської-Карлович, 6 березня 1607 р.).