Третя світова: Битва за Україну

Хвиля Другої світової війни пройшла з кінця в кінець України двічі — спочатку з заходу на схід, а тоді зі сходу на захід. Під час війни загинуло понад п’ять мільйонів жителів України, ще близько двох мільйонів загнали на примусові роботи до Німеччини. На території України було зруйновано близько 700 міст та селищ і 28 тисяч сіл. Більше 10 мільйонів людей залишилися без даху. З огляду на такі цифри заява президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР у Великій вітчизняній війні міг би обійтися і без українців, виглядає політично некоректною.

У листопаді 1944 року Україна (в її сучасних кордонах) повністю перейшла під контроль Радянського Союзу. В 1945 році до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) було приєднане Закарпаття, яке до 1918 року знаходилось під владою Австро-Угорщини. Після закінчення Першої світової війни на території Закарпаття стояли чеські та румунські війська, а у 1920 році Закарпаття ввійшло до складу Чехії як Підкарпатська Русь, що проіснувала до 1939 року. В березні 1939 року Підкарпатська Русь проголосила незалежність назвавши себе «Карпатською Україною», проте за кілька днів після проголошення була анексована Угорщиною.

Після приходу на її територію радянських військ в жовтні 1944 року, було знову проголошено про створення нової незалежної держави — Закарпатської України — з власною Народною Радою. Проте й ця спроба незалежності довго не протривала, й вже у липні 1945 року Закарпаття приєднали до УРСР. Для позірного дотримання Сталіним міжнародних демократичних норм Україна та Білорусь увійшли в якості «самостійних» держав до складу новоствореної Організації Об’єднаних націй, хоча, зрозуміло, жодної самостійної ролі в ООН вони не відігравали. І армія, і зовнішня політика України та Білорусі стали невід’ємною частиною збройних сил та зовнішньої політики СРСР. Впродовж 1944–1991 років УССР повністю залежала від політики Москви, й будь-які прояви самостійності жорстоко придушувалися, часто-густо на самостійно мислячих українців навішувалися ярлики «націоналіст» чи «бандерівець». Навіть вірного слугу КПРС, Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України та члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста звинуватили у націоналізмі й зняли з усіх державних посад за цілком безневинну книгу «Україно наша радянська», видану не російською, а українською мовою, а також за неприпустиму для радянського партійного керівника такого рангу політичну помилку — особисту симпатію до українських письменників Івана Драча та Миколи Вінграновського, яких Шелест захищав від звинувачень у націоналізмі. Не пробачили кремлівські господарі Шелестові й інших «ухилянь» — протегуванні історико-культурному заповіднику на Хортиці, музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, будівництва концертного залу «Україна», видання багатотомної «Історії міст та сіл Української ССР».