Третя світова: Битва за Україну
- Автор: Фельштинский Юрий Георгиевич, Станчев Михаил
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Третя світова: Битва за Україну». Краткое содержание книги:
Більшість західноукраїнського та західнобілоруського населення та жителі Молдови, після приєднання до СРСР, були виселені радянським урядом до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії. Значна частина українського населення цих областей була змушена пізніше емігрувати до США та Канади. Один з авторів цієї книги — Михайло Станчев — народився у Казахстані, куди були депортовані його батьки. Для жителів західноукраїнських земель примусові та вимушені міграції стали справжньою трагедією. Багато міст та сіл збезлюдніли, а ті жителі, які залишилися на батьківщині, відчули на собі всі особливості «нового радянського порядку».
Ті з депортованих, що вижили, повернулися в рідний край тільки після смерті Сталіна й розпочатої в СРСР десталінізації, тобто після 1956 року. При цьому жителі західноукраїнських міст та сіл, вивезені з України, з «легкої руки» Сталіна отримали тавро «бандерівців» — на честь Степана Бандери, українського національного лідера, що боровся за національні інтереси спочатку за доби польської окупації, а в кінці та після Другої світової війни — в Німеччині, керуючи звідти партизанами на території радянської України. Навіть нині слово «бандерівець» використовується російською та проросійською пропагандою для нагнітання напруги та провокацій ворожнечі між західними та східними регіонами України.
В результаті нападу гітлерівської Німеччини на СРСР та початку війни 1941–1945 років Україна опинилася під окупацією німців, територіально поділеною на території, якими керували військові адміністрації, рейхскомісаріат «Україна» та дистрикт «Галичина». До складу рейхскомісаріату ввійшла значна частина теперішньої території України (крім Трансністрії[18], окупованої королівською Румунією), частини Білорусі і центральних та східних областей Росії. Столицею рейхскомісаріату стало місто Рівне, однак такі великі міста України, як Харків, Ворошиловград (Луганськ) та Сталіно (Донецьк) підпали під юрисдикцію військових комендатур та військової жандармерії прифронтової зони.
До дистрикту «Галичина» (Galizien, зі столицею у Львові) ввійшли території Львівської, Станіславської та Тернопільської областей, що були включені до складу генерал-губернаторства Польщі. Проте, якщо на території Галичини, де офіційно видавалися газети українською мовою, а з місцевих жителів формувалися поліцейські загони і навіть гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина», українські націоналістичні організації почували себе відносно комфортно, то на території рейхскомісаріату «Україна» до українських націоналістичних організацій — ОУН (А. Мельник), Український центральний комітет (В. Кубійович), Українська національна рада (А. Лівицький) та ін. — німці сприймали насторожено. Спроба Української повстанської армії розпочати боротьбу за встановлення незалежної держави під егідою Третього Райху не отримала підтримки з боку німців, в результаті чого керівництво повстанського руху, зокрема Степан Бандера та його брати були арештовані та відправлені в концтабори Заксенхаузен та Освенцим, де і перебували до кінця війни.
Послідовники Бандери розгорнули партизанську війну проти гітлерівців. На західноукраїнських землях найбільшим партизанським утворенням була Українська повстанська армія, а на радянській території — партизанські об’єднання Ковпака та загін Медведєва, підпорядковані керівництву радянської армії. Про боротьбу Української повстанської армії, що воювала в тилу гітлерівців, радянська пропаганда не згадувала ані словом (за винятком слова «бандерівці»), однак, успіхи радянських партизанів послідовно звеличувалися через усі радянські засоби масової інформації.
Передумови українського колабораціонізму, до якого приєдналося коло 250 тисяч людей (на другому місці за чисельністю після російського) заховані власне в історії Західної України, що перебувала тривалий час під владою Австро-Угорщини, де велика кількість українців вивчали в школі рідну мову, а викладання у вишах здійснювалося німецькою мовою. Після розпаду Австро-Угорщини українці мимоволі стали громадянами різних країн — Угорщини, Чехії, Румунії, Польщі, де зазнавали в різний спосіб асиміляційного тиску з боку нової влади. Приєднання територій Західної України до СРСР породило надію отримати певні права і свободи, але, замість цього, радянська влада на цих територіях запровадила примусове виселення українців до Сибіру, насильницьку сталінську колективізацію та масові репресії. Все це не могло не відбитися на настроях галичан. Тож недивно, що галичани сприйняли прихід німців як нову «визвольну місію», що дарувала надію багатьом українцям досягти бажаної незалежності. Проте й тут жителі Західної України жорстоко помилялися. Німеччина не планувала створювати незалежну українську державу навіть під своїм протекторатом (а запеклих поборників незалежності України відправили в німецькі концтабори). Попри це окупаційний режим на цій території був ліберальнішим, аніж в іншій її частині, де поліцейські загони, сформовані місцевими жителями, виконували головним чином охоронні та господарські функції.