Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
У день виписки доктор Багрєєв запросив мене до свого кабінету:
— Сідай і слухай.
А сам сидів за столом і лише дивився в історію хвороби — хвилину, другу. Він що — забув про мене? Потім підвівся. На мене навіть не глянув. Пройшов до вікна і лише тоді заговорив. Тихо, повільно, але впевнено, наче розмовляв сам із собою.
— Я працюю психіатром ось уже майже тридцять років. За моєї досить тривалої практики пам’ятаю більше ста випадків, коли люди вирішили покласти край життю і в такий спосіб розв’язати всі проблеми і позбутися болю. Хтось вижив, але переважно — ні. Як лікар я знаю, що в таку мить позбавлення від душевного чи фізичного болю здається найсолодшою цукеркою і найзаповітнішою мрією. Людський мозок подає в таку хвилину найсильніше відчуття — інстинкт самозбереження. І лише дуже сильна людина — я повторюю — ДУЖЕ СИЛЬНА, може утриматися від цієї спокуси і звернутися по допомогу. Але спочатку вона має усвідомити, що сама з цим не впорається. І це теж важко. А звернутися по допомогу — це наче зізнатися у своїй слабкості. Але ти повинна знати, моя люба, що лише сильним людям таке до снаги.
Тут, мабуть, на моєму обличчі відбився сумнів, і Багрєєв повторив:
— Так-так. Для людини, яка опинилася в подібній ситуації — це подвиг. Ну то слухай. У моїй практиці таких випадків було лише три. Один із них — твій.
Я дивилася на нього, широко розплющивши очі, і слухала, наче голос янгола. Щось у моїй душі зростало і міцнішало. Щось змінювалося.
— А зараз я тобі скажу найголовніше. Слухай і ніколи не забувай про це. Ти — сильна. Ти — гарна. Розумна, сильна і гарна жінка. І якщо ти змогла подолати це — то зможеш подолати й інше і досягти всього, чого тільки захочеш у житті. Розумієш?! УСЬОГО.
Він, цей такий жорсткий і водночас добрий лікар Багрєєв, вселив у мене силу і впевненість. І все почало виходити.
Я знову згадала Марію Василівну та її неймовірні надприродні здібності. Але ще — розповіді людей, як їм допомогла церква і віра в Бога. Я й собі вирішила піти до церкви.
Правду кажуть: поки людині добре — вона не поспішає звертатися до Бога. Живе собі й живе потроху, спокутує іноді гріхи добрими справами й думками. Але коли потрапляєш у надскладну ситуацію чи захворієш на якусь невиліковну хворобу — ось тоді й починаєш шукати. Куди ж іще? Тільки до Бога.
Я теж попрямувала. Можливо, для того, щоб зрозуміти: Бог і церква — це різні речі. Я не хочу образити вірян, які ходять до різних церков і відчувають себе там на місці. Декотрі навіть не уявляють свого життя без церкви, без людей, котрі там моляться.
Я відвідувала церкви й раніше: роздивлялася ікони, обрамлені в золото, ставила свічки «за здравіє» і «за упокій». Але досі мені не було так самотньо і погано, як тепер.
Мені пояснили, що спочатку потрібно сповідатися, щоб священик відпустив гріхи і благословив на праведне життя.
Я, як і належить, рано-вранці пішла не поснідавши, відстояла службу. Батюшка запросив підійти до нього. Нахилив мене так, що я носом увіткнулася в його огрядний живіт, і накрив мене єпітрахилью. Про щось питав. Я автоматично відповідала, але що саме — не пам’ятаю. Голод загострив нюх: від батюшки дуже неприємно пахло. Потім він дав мені поцілувати хрест, що до нього прикладалися всі, хто прийшов на сповідь. Та відчуття, що Господь простив мої гріхи, не приходило. Я б сказала, навіть навпаки — почувалася приниженою і негідною прощення. Хоча думки мої і душа щиро прагнули розкаяння. До цієї церкви я більше не ходила.
Друга спроба виникла спонтанно. У подруги помер батько. Я допомагала чим могла. Після похорону ми пішли до церкви для відспівування і «запечатування». З собою принесли все, що було потрібно: землю з могилки, хліб, яйця, вино, гроші й дюжину носових хусточок.
Служниця наказала нам викласти все це на стіл. Ми стали чекати батюшку. Поки чекали, прибула ще одна сім’я для «запечатування» свого покійного. І в них, схоже, не вистачило своїх хусток. Тоді служниця, що продавала іконки і хрестики, вийшла з-за прилавка, зібрала наші хустки і стала тут же продавати їх новоприбулим…
Але без Його допомоги не обійшлося. Якось я вирішила відвідати свою подругу Світлану. Вона завжди надихала мене силою духу, працьовитістю й постійним бажанням щось поліпшити в своїй квартирі. Одружилася вже, коли мала доньку Марину, а майбутній чоловік теж мав двох дітей від попереднього шлюбу. Його перша дружина нездужала, а після її смерті діти отримали нову маму, сестричку Маринку й маленького Андрійка, який невдовзі народився.