Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Так минуло більше року.
А одного разу…
Був чудовий літній день. Вівторок чи середа. А в суботу мало відбутися весілля чарівної студентки, Женечки. Ми домовилися, що сьогодні, о сьомій вечора, я прийду до неї додому — подивитися на сукню, аксесуари й обговорити, яку зачіску і візаж зробити, щоб дотриматися стилю.
Жила Женечка в одному з сучасних будинків. Ця чотирнадцятиповерхівка, побудована югославами за якимись новими технологіями, знаходилася в самому центрі міста. Я прийшла вчасно, але Женечки ще не було. Піднялася на чотирнадцятий поверх, щоб звідти подивитися на місто, одягнене в зелень, і раптом подумала: «Ось воно — рішення! Стрибнути зараз униз і квит. ВСЕ. Жодних проблем. Жодних боргів. А також будинку, який потрібно продати і виплатити гроші ненависній тобі людині. І помсти не треба, бо, напевно, це буде найкраща помста. Хіба хтось зможе жити після того, як зрозуміє, що людина наклала на себе руки через нього? І ніяких принижень, коли намагаєшся переконати твоїх можливих роботодавців, що ти ще зовсім не стара, ба, навпаки, — освічена і розумна, і тобі всього лише сорок два… Нічого не треба більше… Тихо і спокійно. І всі навколо жаліють тебе, несуть квіти і згадують, яка ти хороша… Була…
Бажання припинити увесь цей кошмар було таким сильним, що я почала підсвідомо видивлятись місце, куди б упасти, щоб не завадили гілки, — на м’яку траву або пісок, і, не дай Боже, щоб не залишитися калікою. Про біль фізичний я тоді навіть не думала. Душевний біль був таким сильним, що мозок блокував решту думок. І тут саме прийшла Женечка.
Звісно, ми обговорили з нею все. Але я не пам’ятаю нічого з тої розмови — все відбувалося на автопілоті. І тут — наче удар блискавки: «Господи! А Вовчик? Як же він?» Я чітко побачила картину: лежу в труні, така спокійна, а син мій стоїть поряд і ховає очі. Адже чоловікам плакати не годиться. Його мама так навчала. Проте йому соромно й боляче, що мати виявилася такою слабкою і зрадила його, змусивши зараз стояти і ховати очі.
Коротше, в голові були сумбур і каша. І від цього стало спекотно. Так спекотно, наче вогонь, що ледве не спалив мене живцем, розгорівся всередині.
Ми якось закінчили розмову, і я побігла додому. Там я передовсім хильнула склянку горілки. Повнісіньку. Не відчула ані смаку горілки, ані міцності. І прив’язала себе до ніжки дивана. Міцно. Тоді нарешті мене «вибило»!
Уранці до душевного болю і бажання покінчити з усім заразом додався головний біль та огидний запах перегару. Але я, не звертаючи уваги ні на що, знову побігла. До тієї лікарні, де іноді підліковувала свою вегето-судинну дистонію і мігрень.
Мені пощастило. Лікар, який вів прийом, зрозумів усе відразу після кількох плутаних слів.
У лікарні я пробула десь із місяць. Два тижні лікування й суворого контролю, ще два тижні приємних процедур.
Мені завжди щастило на хороших лікарів. Або просто я їх вважала такими. Доктор Багрєєв був чоловіком міцної, я б навіть сказала, — грубої статури. Та й характер у нього був такий самий. І жарти теж. Але на його жарти ніхто не ображався.
Зі мною в палаті лежала одна мила жіночка. З нею пов’язана комічна історія. Річ у тім, що в неї було досить цікаве прізвище — Нетахата. «Не та хата? А яка ж?» — дражнили її повсякчас. Дізнавшись про це, я вирішила її втішити:
— Не переймайся, Валечко, ось одружишся і зміниш прізвище на якесь інше.
— А я одружена, — відповіла Валя просто.
— А чого ж тоді ти не залишила своє дівоче прізвище?
— А моє дівоче теж Нетахата.
— Та не може бути!
— Справді. Замолоду мріяла: одружусь і зміню прізвище, — розповідала Валя. — Потім познайомилася з хлопцем із нашого ж села. Закохалася, не спитавши прізвища…
— Хто б міг подумати…
— Ти ж знаєш, як у наших українських селах буває. В одному — повнісінько Пономаренків. У іншому — самі Коцюби. А в нашому селі кілька сімей з прізвищем Нетахата.
— Оце так… — тільки й сказала я.
А лікар Багрєєв завжди жартував:
— Ну, що, Валюшо, все ще не та хата? Нічого-нічого… Ось трохи підлікуємо, і буде та. Хочеш, щоб була та?
Валя вже готова була образитися…
А Багрєєв, побачивши на столі баночку малосольних огірочків, зітхнув:
— Ех, до цих огірочків та чарчину б самогончику! І сальця шматочок.
— Так я замовлю мамi, вона ж умить занесе! — похопилась Валя.
Усі дружно зареготали.