Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Бідолашна… Як же ти жила весь цей час із такою ненавистю і такою любов’ю?! Тобі потрібно піти до свого колишнього чоловіка і вголос його пробачити. Вголос, розумієш?
— Та яка різниця — вголос чи ні? — розсердилася я. — Не можу я його пробачити! Не можу.
— А ти пробувала? — голос став ласкавим і теплим, як шалик з ангори, що огортає шию зимового вечора.
— Ні.
— Тож звідки тобі знати, можеш ти чи ні?
Пішла я з твердим наміром спробувати. Зробити так, як порадив Владислав Петрович, але із таким же твердим переконанням, що не зможу пробачити. І тільки малесенька надія жевріла десь усередині. Чи то в мозку, чи то в серці — а раптом вийде? І я назавжди позбудуся цього болю, обурення, ненависті й жалю до себе.
Того ж вечора, не відсуваючи набезрік, а скоріше через те, що боялася передумати, я зателефонувала Олексію.
— Здрастуй.
— Привіт, — відповів він після досить довгої паузи.
— Треба б зустрітися, поговорити…
— Давай, — несподівано погодився він, — тільки ти сама до мене приїдь, я не можу…
Я здивувалася, як він легко погодився; а ще тому, яким слабким був у нього голос.
— Кажи адресу.
Будинок і квартиру я знайшла відразу. Це була квартира «миші». Він орендував її в неї, очікуючи грошей від продажу «нашого» будинку. А вона подалася до Ізраїлю. Без нього. Але це було меншим сюрпризом, ніж шок від того, як виглядав сам Олексій. Неймовірно худий, він був наче набір кісток. До того ж якийсь блідий і беззубий…
Я відразу згадала його власний жарт: «У мене всього два зуби, та й ті не напроти». Отож-бо й воно, потрібно думати, перш ніж щось казати, навіть жартома.
Дивлячись на свого «колишнього», я відразу зрозуміла, що йому залишилося зовсім трохи до тієї межі, за якою — вічна тиша. І тут знову зринула згадка про сина. І я відчула, що зможу пробачити Олексія. Знала: Володі буде неймовірно боляче, якщо він втратить батька. Іще я подумала: звинувачувати в його смерті він буде мене. А може, це саме те, про що мені твердила і мудра Марія Василівна, і пастир В’ячеслав Петрович? Мені стало шкода всіх заразом. Сина, який може втратити батька. Свого «колишнього», адже він тепер страждає, боїться і напевно шкодує про те, що зробив. І себе, бо знаходилася не в кращій ситуації. А ще мені згадалася давня історія…
Ми з Вовчиком святкували свої дні народження. Річ у тім, що він народився за день до мого власного дня народження. Лікар, який приймав пологи, запропонував записати дату, як у мене, але я відмовилася, бо вже тоді вважала, що день, місяць, рік і час народження мають значення в долі людини. Тож святкували ми свої дні народження разом у середині вересня. Я — свій двадцять п’ятий, Вовчик — третій.
Я накрила стіл. Зібралися гості. Олексій запізнювався, і я через це нервувалася. Він поїхав провідати свою матусю. Свекруху я любила й ніколи не була проти цих відвідин, навпаки, вважала, що він мав їздити частіше. Але сьогодні міг би побути й удома, допомогти поратися.
І ось пролунав довгожданий дзвінок у двері. Зайшов Олексій із якоюсь валізою в руках. Чоловік відкрив валізу, а я так і заклякла. Вона була вщерть наповнена трояндами! Повна валіза червоних, рожевих і білих пахучих троянд!
— Оце так! — ахнули гості.
— Із днем народження, кохана!
Як же я його тоді любила…
Тепер Олексій дивився на мене поглядом старого побитого собаки. В цьому погляді я бачила страх. А ще — страждання. І благання.
— Я принесла чай, — вичавила я з себе крізь сльози. — Заварити?
— Завари.
— А ще ось тут печиво.
— Мені не можна печива…
— Чому?
— У мене діабет. Гостра форма. Підшлункова відмовляє. Ось так…
Продовжувати він уже не міг. Я — теж.
— Знаєш, — сказала через деякий час, — я прийшла поговорити з тобою. Я пробачила тобі все те, що ти мені зробив поганого… Адже, як-не-як, ми з тобою прожили майже сімнадцять років, і в нас є обов’язки перед сином… Я довго думала: як тобі помститися? Пробач за те, що колись образила тебе…
Я це зробила! Зробила, сказала!!!
Але мене вразило, що він… мовчав. Не здивувався. Не сказав, що це я довела його до такого рішення своєю стервозністю. Я зрозуміла, що він справді шкодує про те, що зробив. Про те, що це саме він, а не хтось інший, намагався мене вбити. Сидів, опустивши голову, і мовчав…
Господи, яка ж ти мудра, Маріє Василівно! Я не хочу, щоб він хворів, не хочу запроторювати його до в’язниці — не хочу, не хочу! Навіть більше — жодна в’язниця не може змусити людину катуватися від скоєного.