Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Як Світлана піднімала чотирьох дітей — для мене досі загадка. Антон, її чоловік, працював, а діти, домашнє господарство, собака й кіт були на плечах Світлани. Вона ще й примудрялася підробляти плетивом. Це в неї виходило чудово, тож на її продукцію був неабиякий попит. Жили вони в невеликій двокімнатній квартирі, неподалік від центру. Як вони там містилися — для мене теж досі незрозуміло. Я завжди заходила до неї, коли щось не ладналося, і, побачивши, що вона крутиться, наче муха в окропі, та при цьому ще й не втрачає гарного настрою й сили духу, йшла присоромлена. Думала: ну ось людині ще важче, ніж мені, і нічого, а я…
От і зараз вона так само крутилася. Донька Марина влаштувалася на роботу в Лондоні, залишивши Світлані двох своїх донечок. Мабуть, у моєї подруги вже не вистачало власних ресурсів, і це привело її до церковної громади. Дізнавшись про мою ситуацію, вона запропонувала піти до церкви удвох, і я не наважилась образити її відмовою.
— Полю, я хочу представити тебе нашому пастиреві Владиславу Петровичу. Розкажи йому все, і він обов’язково допоможе.
Я подумки усміхнулася, але виказувати свій скепсис не хотілося.
На мій подив, Владислав Петрович виявився звичайною людиною. Він був одягнений у звичайний чоловічий костюм. Досить зичливий. Я згадала прислів’я: «Очі — дзеркало душі». Подивилася в очі, але не побачила там нічого особливого. І лише коли він заговорив, я зрозуміла, що це — пастир від Бога. Голос його, глибокий баритон, проникав углиб свідомості й залишався там.
— Доброго дня, Поліно, — м’яко привітався.
— Добридень вам.
— Розкажи, Поліно, про свої сумніви, я спробую допомогти тобі прийняти правильне рішення.
Мені сподобалося, як він це сказав. Я вже розуміла тоді, що зі своїми проблемами кожній людині судилося впоратися самостійно. Мабуть, на моєму обличчі відбилося здивування, бо Владислав Петрович м’яко посміхнувся і сказав:
— Чимало людей покладають на Господа розв’язання своїх проблем. Моє завдання — допомогти прийняти правильне рішення. Тобі ж пояснювати не треба. Ти вже це знаєш.
Я здивувалася ще більше.
— Чому ви так думаєте?
— Я не думаю, я знаю.
«Ох, і щастить же мені на знавців…» — подумала я, а вголос сказала:
— Мене Світлана до вас привела. Я не хотіла її образити і тому прийшла. Після стількох років атеїстичного виховання багато людей навернулися до віри. Я теж відвідала різні парафії в пошуках шляху до Бога. Але, крім розчарування, на жаль, нічого не отримала.
Владислав Петрович підійшов до мене й подивився в очі. Дуже уважно. І раптом посміхнувся і ствердно похитав головою. Я подумала: «Що б це означало?»
— А ти сама віриш у те, що Він є? — поцікавився.
— Раніше гадала, що так, а тепер — не знаю. Але до церкви ходити не хочу. Відчуваю себе там якось незатишно…
— Ось коли тобі знадобляться гроші, і ти хочеш позичити їх у свого батька, тобі ж не обов’язково йти до сусіда, щоб він замість тебе зробив це?
— ???
— Ти можеш піти просто до батька і попросити, хіба ні?
— Ну, загалом, так.
— А хтось не може. Соромиться, або йому просто краще в компанії.
І тут я збагнула, про що він.
— Себто ви хочете сказати, що мені не обов’язково ходити до церкви? І я можу напряму звертатися до Нього — із вдячністю, по допомогу чи за порадою?
— Атож, — посміхнувся Владислав Петрович, — саме це я і хочу сказати. Господь уміє читати в наших серцях. Навіть більше — він створив нас різними. Так, за своєю подобою, але різними. Комусь треба ходити до церкви, бути серед вірян чи просто людей. У тебе — інакше. Це теж не випадково. У Господа — свої плани щодо кожного.
Я була вражена тим, що пастир не навертає мене ходити до церкви, носити десятину і співати псалми-молитви.
— Які ж плани у Нього щодо мене?
— Не знаю, я не Господь. Але я маю дати тобі одну важливу пораду. Знайди в собі сили пробачити тій людині чи людям, які сотворили з тобою таке…
— Звідки ви знаєте? — здивувалася я. — Вам Світлана розповіла?
— Ні. Я не знаю. Просто досвід. Ти ж прийшла сюди. Тож розкажи, не бійся, — його голос наполягав і зачаровував.
І я розповіла. Не змогла утриматися від спокуси поскаржитися на долю. Але Владислав Петрович був чудовим слухачем. Не перебивав. На обличчі з’являлися то співчуття, то обурення. А потім він сказав: