Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Ми зі Світланою завмерли, буквально задерев’яніли.
Не знаю, що подумала в той момент Світлана, але я прошепотіла:
— Свєто, а раптом ця Сорока і не померла зовсім? Її до моргу відвезли, а вона там ожила… а тепер до нас іде…
— Як ти гадаєш, вона на нас не сердиться? — перелякано прошепотіла Свєта.
— За віщо?
— Ну-у-у, не знаю…
— Нема чого їй на нас сердитися, — я намагалася вдавати певність. — Ми ж її доньці телефонували? То чого ж іще? Ми ж не винні, що вона не приїхала…
Але ми таки настрахалися. Не могли поворухнутися й лише невідривно дивилися на двері. Не знаю, що там уже ми хотіли побачити, невже мертву Марію Сороку?
Ри-и-и-и-п. Ггл-г-гл-г-гл. Бах.
І тут мі обидві затрусилися від істеричного беззвучного сміху. Єдиний на все відділення холодильник стояв якраз навпроти нашої палати. Просто комусь із хворих, напевне, захотілося холодної водички. Може, в нього вчора був день народження. Ось і сушить зрання. Дуже часто в житті поряд із сумним чи навіть трагічним відбувається щось комічне або дуже смішне. Для рівноваги й балансу, чи що?
Було пів на шосту ранку. Близько сьомої, коли вже розвиднілося, ми зі Світланою нарешті позасинали. А о дев’ятій нас розбудив крик. Ні, це був не плач. Це був крик злості. Кричала жінка, досить пристойна на вигляд. І як я потім зрозуміла — кричала вона… на мене!
— Чому ж ти, суко, не сказала, що матері аж так погано?! Що вона може померти?! А бодай тобі…
Ну і так далі… Я спочатку сторопіла. Спросоння ж. Потім зрозуміла, що відбувається. Лікарі стояли поряд із опущеними головами. Я ж, цілком неочікувано для себе, усвідомила, що абсолютно спокійна (це зовсім на мене не схоже).
Дала їй викричатися, все ж таки в людини горе — мати померла. А потім тихенько так сказала:
— Ну, як бачиш, мені вже… А ось у тебе, шановна, все ще попереду…
Усі присутні приголомшено дивилися на мене. А вона так і завмерла з відкритим ротом. Може, щось зрозуміла?
І пішли. Усі. Окрім нас зі Свєтою. Ми не могли піти.
Світлану того ж дня забрали на тиждень додому. Потім привезли, щоб зняти гіпс. Її молодий організм впорався просто чудово, кістки зрослися. Більше я її не бачила, але сподіваюсь, що все в неї гаразд. Вона молода, гарна і, здається, оточена турботливими людьми та Божим благословенням.
Я ж тільки-но розпочала свій шлях до нового життя. У прямому й переносному значенні робила свої перші кроки. В сорок років…
Узагалі-то, цифра «сорок», як на мене, має якесь магічне значення. Ця цифра згадується у казках, наприклад: «Алі-Баба та сорок розбійників». Поминки за померлим справляють сорокового дня. Дитину жінка носить сорок тижнів… А як вам вислів «сорок сороків»?
Невже це просто так? Я так не вважаю. Моє «друге» життя, як бачите, теж почалось у сорок років. І все було дуже непросто…
Спочатку я відчула, що ніяк не можу зважитись включити газ, щоб приготувати їжу. Отак стою перед плитою, дивлюся на неї, а щоб запалити — ні. Якщо раніше я думала, що мені бувало страшно, то тепер зрозуміла, що помилялась. Ні, мені, звісно, бувало страшно й раніше, але щоб отак… Тепер страшно було до непритомності. До речі, я втрачала свідомість кожного разу, коли мене щось лякало. А лякало мене все: телефонний дзвінок, гучний голос, вогонь, вода. І одразу — бум! Непритомнію. Разів із п’ять-шість на день отак набумкаюсь — живого місця не залишається.
Потім усвідомила, що роботи в мене теж уже немає. Скоротили. Ні, якісь там копійки мені, звісно, у зв’язку зі скороченням виплатили. Але з роботою тепер як?
Сил щось робити, правда, теж не було. І чоловіка не було. Лише син радів, що я залишилася жива і повернулася додому, та ще Наталка продовжувала приходити й підтримувати мене.
Влаштуватися на роботу не було жодної можливості. Виявилося, що в нашій країні у сорок ти вже нікому не потрібен. Усі співбесіди закінчувалися питанням: скільки вам років? Складно зрозуміти, чому найпродуктивніший вік людини вважається пенсійним, а люди, які вже не беруть лікарняного по догляду за дитиною і набули досвіду роботи й життєвої мудрості, раптом стали непотрібними. Але, на жаль, так воно й було.
Син вступив до військового інституту, хотів піти стежкою свого славного прадіда. Той пройшов усю війну, але був такий невезучий, що після того, як над Рейхстагом підняли червоний прапор — символ Перемоги, — бідолаху відправили до Японії. Попри те, він повернувся додому живий і відносно здоровий, подолав усі труднощі з честю й гідністю. Прожив Василь Павлович 83 роки, устиг нарадуватися мирним життям, яке завоював ціною власної крові. А ще — своїм правнуком Вовчиком, якого любив більше за дітей. І навіть написав мемуари.