Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ну що ж, я не заперечуватиму, що ідея не цілком належить мені,— подантично-поважним тоном відмовила дівчина.
Ту мить до них підійшла Ернестіна, щоб забрати Грейма:
— Ми вас чекаємо. Карти роздано, ви мій партнер. Та й Пола хвалилася, що вже йтиме спати. Побажайте їй добраніч і відпустіть.
Пола пішла спати о десятій годині. А бридж тривав до першої. Потім Дік, по-братньому обіймаючи Ернестіну, сказав Греймові добраніч біля сходів до «вартової вежі», а сам повів гарненьку своякиню далі, до її покоїв.
— Слухай-но, Ернестіно, — сказав він, уже прощаючись; його сірі очі дивились на неї відверто й весело, проте голос бринів досить поважно, навіть остережливо.
— Ну, чого там ще я накоїла? — примхливо засміялась вона.
— Та поки що нічого… Тільки, гляди, краще й не починай, бо обпечешся. Ти ще дівчисько — вісімнадцять років. Правда, з біса гарненьке, любе дівчисько, можеш принадити будь-кого. Але Івен Грейм — не будь-хто.
— Ну, я вже сама якось дам собі раду, — спалахнула Ернестіпа.
— А все ж послухай і мене. В житті кожної дівчини настає час, коли бджілка кохання починає вельми гучно густи в її гарненькій голівці. Отоді їй і треба вберегтися від помилки, не покохати кого не слід. Ти ще не закохана в Грейма, отож гляди, щоб і не закохалась. Він не пара тобі і взагалі не пара молодій дівчині. Він солідний, підтоптаний чолов’яга і свого часу, напевне, знав про кохання, романтичне кохання, і про юних дівчат у десять разів більше, ніж ти дізнаєшся за цілий вік. І якщо він коли ожениться вдруге…
— Удруге?.. — вихопилось у Ернестіпп.
— Ну аякже! Він удівець, серденько, вже понад п’ятнадцять років.
— Ну то й що? — спитала вона з викликом.
— Як то що! — спокійно відмовив Дік. — Він уже пережив своє юнацьке кохання, і воно було прекрасие. І те, що за п’ятнадцять років він так більш і не одружився, означав…
— Що рана й досі не загоїлась? — докінчила за нього Ернестіна. — Так це ще не доказ…
— …Означає, що те шалене юнацьке кохання було йому наукою, — провадив свос Дік. — Придивись до нього і зрозумій, що нагод йому не бракувало, що за ним уже не раз ганялися жінки, гарні й розумні. Але досі жодна його не спіймала, бо це не так легко. Що ж до молоденьких дівчат, то ти сама знаєш: для такого чоловіка, як він, світ аж кишить ними. Отож обміркуй усе це й більше про нього не мрій. Не дозволь своєму серцю запалати вогнем, то не зазнає воно потім крижаного холоду.
Він узяв її за руку й пригорнув до себе, ласкаво обіймаючи за плечі. Часинку обоє мовчали; Дік пробував здогадатися, що вона думає.
— Бач, ми, бувалі, биті старигани… — нарешті почав він жартівливо і трохи винувато.
Та Ернестіна досадливо стріпнулась і вигукнула:
— Тільки такі чогось і варті! Бо молоді хлопці, юнаки просто зелені, отож і біда. В них буяє життя, вони вибрикують, танцюють, співають. Але вони не солідні. Не дорослі. Вони… в них дівчина не чує ні життєвого досвіду, ні надійної сили, ні… ну, одне слово, мужності.
— Розумію, — промурмотів Дік. — Але ж спробуй глянути й на другий бік медалі. Таке самісіньке враження, напевне, справляєте й ви, палкі молоді дівчата, на бувалих стариганів. Вони дивляться на таку дівчину як на іграшку, лялечку, що з нею можна побавитись, пожартувати, а не як на товаришку, рівню, супутницю життя — повноправну супутницю. Життя це така річ, що його треба вивчити. І вони його вивчили — тобто більш-менш. А такі дівчиська, як ти, Ернестіно, — чи багато вони знають про життя?
— Розкажіть мені,— раптом попросила вона майже трагічним тоном, — про те шалене юнацьке кохання, що він пережив тоді, п’ятнадцять років тому.
— П’ятнадцять? — хутко перепитав Дік. — Ні, вісімнадцять. Вони три роки прожили разом, поки вона вмерла. Так, вирахуй сама: вони були вже одружені, по-справжньому одружені — їх звінчав англіканський пастор, — коли ти ще в пелюшках верещала.
— Ну гаразд, а далі що? — квапила Ернестіна. — Яка вона була?
— Пишна красуня, золотаво-брунатна чи смагляво-золота метиска, полінезійська королева і дочка королеви. А батько її був англієць, з порядної родини, випускник Оксфорду і справжній учений. її звали Номаре. Вона була королева острова Гуагоа, дикунка, а Івен — такий молодий, що зумів стати ще більшим дикуном. Нічого ницого в їхньому шлюбі не було. Адже Грейм був не якийсь там злидень-авантурник. Вона дала йому свій острів і сорок тисяч підданців, а він поклав їй до ніг увесь свій маєток — немалий, завваж. Він поставив їй палац, що такого ніколи не було на жодному острові Південних морів і вже не буде. Достеменна тубільна будівля з обтесаних сокирою колод, ув’язаних кокосовим мотуззям, укрита очеретом і таке інше. Вона здавалась невід’ємною частиною острова, ніби виросла там із землі, хоча спроектувати ту споруду Грейм виписав архітектора Гопкінса з Нью-Йорка.