Літа зрілості короля Генріха IV

То були слова обурення, слова непогамовного нетерпіння. Життя швидко йде вперед, та тільки-но замріє попереду вершина, як виправдання цього життя й цієї влади, — той рух раптом затинається, як у Вервені, так і в Бретані. Й замирення між вірами теж відсовується — через якийсь дурний удар по голові.

Маршал Бріссак дістав наказ видати свого швагера Сен-Фаля поліційному офіцерові, присланому від короля, «не зволікаючи й не утруднюючи справи ні під яким приводом, бо те, що сталось, зачіпає за живе мене самого, це замах на мою владу й на службу королю».

Саме це мухолов Бріссак знав якнайкраще, тому він підступив до крісла, в якому сидів недужий Морней, із таким щирим задоволенням, яке йому траплялось відчути дуже рідко.

— Наш владар страждає ще тяжче, ніж ви, шановний друже, — промовив Бріссак з обличчям апостола, намальованого рукою великого майстра. Видно було навіть пишну бороду, хоч її не було, а очі він, ніби мученик, звів до найвищих хмар. — Я ладен сам піти до в'язниці,— сказав цей святий, — щоб ваша кривда була відомщена, а король задовольнився. Краще себе віддати в жертву, ніж безсило дивитися.

— Ви не безсилий, — відказав Морней. — Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна.

— Хто я такий? — перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. — Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово.

Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу.

«Пащо зважати на пропащого», — подумки сказав собі Морней. Бо цей лицемір і лицедій здавався йому найневиправнішим з усіх грішників. Після замаху, вчиненого на нього, він і про пана де Меркера став думати інакше. Себе він звинувачував у легковажності й наївності, бо ніколи нікого зі своїх ближніх не вважав невиправним, і тепер — навіть більше, ніж замолоду; та це й природно, бо з літами ми слабнемо. І все ж він гадав, що непогамовний герцог ближчий до образу божого, ніж оце безхребетне ніщо, яке кривляється перед ним.

Морней уже не зважав на те ніщо в людській подобі, він промовляв наче до неживої речі. Назвав умови, на яких згоден пробачити образу: перепросини в такій урочистій формі, щоб усі на них звернули увагу. І хай пан де Сен-Фаль стане перед ним на одне коліно. Почувши те, маршал Бріссак забув прикидатись і обурився щиро.

— Аякже! — вигукнув він. — Поїдьте, коли ваша ласка, до нього, і він вас перепросить як годиться, хоч і не в такій незвичайній формі. Хто ви такий, взагалі?