Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Та поки що буруни, ревучи, як завжди, ще били в скелі, на яких стояв замок, і крізь залізні грати хлюпали аж у найглибші його підземелля. Володар замку відчинив нагорі вікно; шум його моря був для нього приємний, мав нагадувати йому, хто він, коли протестант із королівським почтом увійде до цієї кімнати. Герцог убезпечився. Скільки почту приведе з собою посол, стільки ж увійде до кімнати правими й лівими дверима його, герцогових, людей. Морський володар уже став химерником — недарма він був рідним братом фурії Монпансьє. Нараз він помітив, що його ключник із дверей подав йому знак, а тоді причинив двері, лишивши тільки вузеньку шпарку. Меркер рвучко обернувся: в кімнаті стояв тільки один чоловік — той самий протестант.
Протестант дивився спокійно, а вельможа з могутнього дому, хоч стояв спиною до вікна, збентежено кліпав очима. Та він швидко отямився, роздивився прибулого й дав йому знак підійти ближче. Морней зачекав, поки герцог сяде, а потім повернув запропонованого стільця так, щоб світло з вікна не падало йому в очі. Герцог був змушений теж повернутись до нього, і тепер вони сиділи лице в лице, однаково освітлені, без помітної переваги на чиємусь боці. Меркер думав: «А все-таки лишається шум моря; цей до нього не звик. Прибій — ось моя перевага». Якусь хвильку він слухав протестанта, а тоді приклав долоню до вуха, і Морней урвав свою мову.
Вів став чекати. Вікна не зачиняли. Він розглядав Mеркера, а той його. Чи можна чекати несміливості від того, хто все життя прожив у подорожах до європейських дворів, від того, перед ким сама найбільша з королев у пам'ятну годину показала себе звичайною жінкою? Несміливості перед людьми — від того, хто тільки бога боїться. Його лоб іще повищав, бо волосся повипадало, і тепер він чи не більший за решту обличчя, але зморщок на ньому нема, відблиск неба сприймає так само гладенька поверхня. Бог пана дю Плессі-Морнея не любить наморщених лобів. На тім'я начесано ще чимало, і за обома мухами ще лежать кучерики, як ведеться у всіх старих протестантів ще з часів їхньої слави. Колись їх носив і король Анрі.
Оперення на послові чорне з білим, як у всіх цих круків. А проте вишукане. Добірні тканини, крапчастий плащ, на шиї відкритий, так що видно: на камзолі вигаптувано хрест, чорним по чорному, дуже скромно й шляхетно, і все ж хрест. Що тут удієш? Вони сповнені гордині, але, на жаль, бувають такі становища, коли навіть можновладець неспроможен покарати їх за ту гординю. Наприклад, крізь ляду в підлозі цієї зали скинути в найглибше підземелля замку. Приплив саме заповнив його так, що людині там можна тільки стояти по шию в воді. Ось що думає можновладець під одноманітний шум моря, що зробив його химерником.
Якби хоч знати, чи цей протестант усміхається. Чоло й очі його неприступно поважні, тим підозріліша тоненька зморщечка, що збігає по щоці, й, можливо, криє в собі непевну усмішечку. Та зморщечка збігає від носа, кінчик якого червоний, до сивого квачика на підборідді, що якраз поміщається між краями збриженого білого коміра. Якби знати, чого той ніс почервонів, від нежиті чи від вина, але насамперед — чи цей протестант усміхається. Це вже загрожує чаклунством. Герцогові де Меркеру здавалось, ніби посол бачить його наскрізь, — таке йому нашепотіли забобонні уявлення про містичні якості протестантів. З ними всіма діло нечисте. А цього-от іще й називають їхнім папою.
Вікно так і лишалось відчинене, тому пан де Морней почав свою мову спочатку. Він просто вирішив, що супротивник, загнаний у кут, хоче по змозі утруднити йому все. Звичайно, досвідчений промовець після стількох успіхів на бурхливих церковних радах його одновірців якось подолає й шум моря, і то не напруженням голосу, а самим лише мистецтвом. Пан де Меркер скоро в цьому пересвідчився; а втім, йому й ішлося не про це. Трохи раніше чи трохи пізніше він мусив поступитись і зректися своєї влади; йшлося щонайбільше про ціну. Його дужче тривожило щось інше.
— Це правда, що у вас свій, окремішній бог? — спитав можновладець, що зістарівся на цьому крайньому кінчику суходолу.
Морней відповів нітрохи не здивовано: