Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ви ж, певно, пам’ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?
- Ні, - відказав старий наче звідкись іздалеку. - Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам’ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.
- Антайтем, - озвався Джон Хафф. - Спитай його про Антайтем.
- Я там був.
Очі в хлопців заблищали.
- Булл-Ран, спитай про Булл-Ран...
- І там був, - тихо мовив полковник.
- А під Шайло?
- Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.
- Тоді про Шайло... А форт Самтер?
- Я бачив там перші клубки порохового диму, - замріяно сказав полковник. - Так багато всякого спадає на пам’ять, так багато... Пригадуються пісні. “В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять...” І далі пам’ятаю, аякже... “В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів”. А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти “Пильнуй, пильнуй, Південний краю!”. А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: “Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях”. Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. “Славні воїни-південці, варта рідних берегів”... “Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате”... Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. “Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх”... “Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі”... “Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи”...
Голос старого помалу завмер.
Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:
- Ну, скажеш, він не те?
Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:
- Ні таки те.
Полковник розплющив очі.
- Що там я “таки те”?
- Машина часу, - промимрив Дуглас. - Машина часу.
Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.
- То оце так ви мене називаєте?
- Так, полковнику.
- Так, сер.
Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп’ячими головами.
Чарлі підвівся.
- Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.
- Що?.. А-а, до побачення, хлопці.
Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.
І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:
- Гей!
Хлопці задерли голови.
- Що, полковнику, сер?
Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.
- Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.
- Еге, сер.
- І... таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!
- Атож, сер.
- До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!
У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.
- Чах-чах-чах, - озвався Джон. - Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!
- Еге ж, - мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду. - А от на сто років не заїдеш.
- Ні, - розважливо відказав Джон, - на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.
З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.
- Хто перестрибне останній, - сказав Дуглас, - той дівчисько.
Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.
Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.
- Дуг, що сталося?
- Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, - на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, - я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, - я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого, - скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев’яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, - мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: “Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року”. А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.