Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

“Ті дівчатка мають рацію, - сказав би він тепер. - Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно”.

“Ой лишенько”, - подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

“Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба”.

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. “Цим ти нічого не зарадиш, - провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. - Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує”.

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.

“Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, - казав він. - Старі квитки - облуда. Зберігати всілякий мотлох - це щось ніби отой фокус із дзеркалами”.

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

“Ти зберігаєш порожні кокони, - сказав би він. - Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода... Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка”.

“А письмові свідчення під присягою?”

“Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти - це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти”.

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

“Авжеж, я розумію. Розумію”.

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

- Вранці, - мовила до неї місіс Бентлі, - я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула...

Настав ранок - сонячний, зелений, - і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.

- Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?