Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.
- Ось бери. - Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. - І оце, і оце, - віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. - Усе беріть, що хочете, - сказала вона. - Книжки, ковзани, ляльки, все... Усе воно ваше.
- Наше?..
- Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике’ вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.
- Ми допоможемо, - сказали дівчатка.
Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.
І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.
- Скільки вам років, місіс Бентлі?
- Сімдесят два.
- А скільки було п’ятдесят років тому?
- Сімдесят два.
- І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?
- Ні.
- А як вас звуть на ім’я?
- Мене звуть місіс Бентлі.
- І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?
- Завжди.
- І ніколи не були гарненькою?
- Ніколи.
- Ніколи - ні мільйон, ні мільярд років тому?
У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.
- Ніколи, - відказувала місіс Бентлі, - ні мільйон, ні мільярд років тому.
- Ти наготував свого записника, Дуг?
- Авжеж. - І Дуглас лизнув олівця.
- Що там у тебе вже записано?
- Усі звичайні справи і події.
- А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?
- Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.
- То ще не справжнє літо.
- Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі - двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо - раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове “вперше”, якусь чудасію про канікули - як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?
- Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!
- Я думаю.
- Ну й що?
- Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.
- Не в тому річ. Просто їх немає, - сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. - Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає... А записати я хочу ось що... - Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.
Дуглас записав.
Обидва прочитали записане.
- Щоб я пропав! - вигукнув Дуглас. - Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.
- Але це трохи сумно, - тихо мовив Том. - А ми нічим не можемо їм зарадити.
- Схоже на те, що в місті повно машин, - сказав Дуглас біжачи. - У містера Ауфмена - Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти - Зелена машина. А в тебе, Чар-лі, що?
- Машина часу! - засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. - Слово честі, три слова честі!
- Возить у минуле і майбутнє? - спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.
- Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.
Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.
- Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.
Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.
- Гаразд, Дугласе, - сказав Чарлі. - Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!
Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.