Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Отак ми її й купили! - пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства. - І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.
- Але ж у мене вже стільки років ноги болять, - ніби виправдовуючись, сказала Ферн, - та й ти завжди стомлюєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак пливла й наша Зелена машина - тихо, рівно. Чисто тобі прогулянковий човник, яким керувати за іграшку - повертай собі стерно, ото й тільки.
О, який чудовий і захоплюючий був той перший тиждень, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір’я, коли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містечком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гордовито випроставшись, усміхалися до знайомих перехожих, перед кожним поворотом статечно показували кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрипкий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися з ними Дугласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була п’ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І вони їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світла й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов стародавні привиддя, тільки на колесах.
- І ось, - прошепотіла Ферн, - сьогодні... Ой, страх навіть подумати!
- То був нещасливий випадок.
- Але ж ми втекли, а це вже злочин!
Сьогодні... Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, задавнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.
Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені полудневим сонцем, тільки попід парканами лежала вузенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони м’яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чимдуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж раптом, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед машиною вигулькнув містер Квотермейн.
- Стережися! - зойкнула міс Ферн.
- Стережися! - зойкнула міс Роберта.
- Стережися! - крикнув містер Квотермейн. Замість ухопитися за кермо, сестри вхопились одна за одну.
Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина попливла далі гарячим полуднем, під тінястими каштанами, повз яблуні, на яких достигали плоди. Тільки раз жінки озирнулись, і очі їхні сповнилися жахом.
Старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий...
- Доїздилися, - скрушно мовила міс Ферн у сутіні горища. - Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?
- Цс-с!
Обидві прислухались. Унизу хтось знову стукав у двері. Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.
- А, знов Дуглас Сполдінг. Думав, ми його покатаємо.
І обидві зітхнули.
Минали години. Сонце хилилося до обрію.
- Ми сидимо тут уже від полудня, - стомлено сказала Роберта. - Але не можемо ж ми тижнями ховатися на горищі, поки всі забудуть.
- Ми помремо з голоду.
- Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слідом за нами?
Вони подивились одна на одну.
- Ні. Ніхто не бачив.
У містечку було тихо, в будинках починало світитися. Знизу долинав дух политої трави й гарячої їжі - скрізь уже готували вечерю.
- Час би вже смажити м’ясо, - сказала міс Ферн. - Хвилин за десять повернеться Френк.
- Як же ми можемо зійти вниз?
- Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він викличе поліцію. Так буде ще гірше.
Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні горища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.
- Як по-твоєму, - спитала міс Ферн, - він помер?
- Містер Квотермейн? і Після паузи:
- Так.
Роберта не знала, що відповісти.
- Подивимось у вечірній газеті.
Вони відчинили двері горища й насторожено визирнули на сходи, що вели вниз.
- Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу Зелену машину. А як же хороше в ній їздити - сидиш собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.
- А ми йому не скажемо.
- Не скажемо?
Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м’ясо. Хвилин із п’ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала: