Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Який я вам у біса професор? — нахмурився директор.
Це була особливість баби Фіскарошки. Вона ніколи не принижувала сильного супротивника. А навпаки — потихеньку вивчала його сильні і вразливі місця, а відтак починала возвеличувати, хвалити і підносити до небесі. Із моїх спостережень, ефект у більшості випадків був вражаюче позитивним — звісно для баби Фіскарошки. Вона завжди і мене навчала: «Із сильним ворогом ніколи не воюй, а навпаки — хвали на цілий рот». На жаль, ця мудрість у моєму житті не прийнялась. Вона завжди домагалась свого, а якщо ні — то й не терпіла великої поразки.
— Професор?! — для нас ви, пане, ще більший за начальника міліції! — відповіла категорично Фіскарошка. — Бо серце маєте добре, м’яке, як у дитини, а розум твердий, як у начальника комуністичеської партії, — міцно вела своє Фіскарошка.
— Ідіть ви, бабо, до фрасової каріки, — розтанув Сусанін і кутками губ усміхнувся. — Кажіть, ліпше, що хочете?!
— Візьміть нашого Митька вп’ять до школи. Сеся дитина…
— Ваша дитина дурнувата! — різко перебив директор.
— Йой, пане професоре, то не дитина дурнувата, то наша порода така гуканувата! Ми дуже любознательні, хочеме вшитко і много знати, то все десь своїм носом на сучок напоремося, — сказала винувато Фіскарошка. — Пане професоре!
— Бабо, я вам казав — не називайте мене професором! — почервонів директор.
— Добрі, добрі, пане академіку… більше не буду, лем прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра дитина!
Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:
— Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина, то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла…
Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась на директора, ніби той домагався у неї вирішення однієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого у моїх діяннях не могла пригадати.
— Айбо він дуже красно співає! — раптом осяйнуло бабою. — Митьку, ану ж лем заспівай панові «Киби не Маруся, я би не женився…»
І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене до співу.
— О, Господи! — підняв догори молитовно руки, щойно висвячений бабою у професора і академіка, директор. — Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше зараз я повішуся!
Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не було вже у світі сили, аби її остудити.
— Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько співав, — мовила баба.
— О, щезло би все під камінь, я вже й генерал! — схопився за голову директор.
— Якшто не хочете чути співи, — вела баба далі своєї, — то прийдіть до нас уночі і увидите, який Митько красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не спить, а з ангеликами гомонить!
— Но та хай спить! — заричав новоспечений генерал. — Най спить і до самої смерті і з ангеликами гомонить. А в школі я не хочу видіти його ноги!
Проте баба не здавалась.
— Но, пане докторе…
— Мамко мої, я вже доктор! — заскиглив Сусанін.
— Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний — буде з нього істинний комунішта! — баба розстібнула піджак і я постав перед очима Сусаніна із зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським хрестом.
Директор гепнув собою на стілець, і голова його почала неприродньо трястися.
— А лопата де? Питаю, де лопата?! — заревів бідака.
— Яка лопата? — хутко витягнула шию Фіскарошка.
— Авби мене у сиру землю закопати! Хрест уже є — лише лопати не вистачає!
Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця, підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і знову повторив:
— Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не вам… не вам, а мені буде хрест і лопата!
— Препання би’му!.. Што ви так напудилися, пане інспекторе? — щиро здивувалась Фіскарошка.
— Дякую за інспектора, — уже приречено мовив директор.
— Сесе наш дідико… малінько на сон захворів… не міг прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, — щиро збрехала Фіскарошка. — Я йому на розум казала: хрест, Мішку, тебе не замінить.
Тут з директором почалось щось коїтись: його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густо- рожевим…
Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Тремтячими руками схопив гранчак, налив води і, як спраглий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе. Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом повалено, кинула останні резерви.